Розділ одинадцятий

Тисячу маленьких тарілочок, які нам усе подають і подають.

Від випитого ми зігріваємось і рум’яніємо, а наша розмова точиться лише навколо подій, важливих для даної хвилини.

Про те, чи смачні страви.

Про те, як гарно сидіти в теплі й затишку.

Ніхто з нас і разу не згадав про куб.

Аманда каже, що я схожий на лісоруба.

А я кажу, що вона схожа на круту байкершу.

Ми сміємося надто сильно, надто голосно, але нам зараз саме це й потрібно.

Вона підводиться, щоб піти до вбиральні, і питає:

— Ти ж будеш тут?

— З місця не зійду.

Але вона весь час озирається.

Я бачу, як вона йде вздовж бару, а потім зникає за рогом.

Коли я залишаюсь на самоті, буденність даної хвилини стає майже нестерпною. Я роззираюсь довкола, придивляючись до облич офіціантів, відвідувачів. Два десятки голосних розмов зливаються в якийсь нерозбірливий лемент.

А я собі думаю: «А що б ото було, хлопці, якби ви знали те, що знаю я?»

Ми йдемо назад. Стає холодніше й мокріше.

Біля готелю я помічаю вивіску свого місцевого бару «Віллидж Теп», яка підморгує на тому боці вулиці.

Я питаю:

— Хильнемо перед сном?

Уже досить пізно, натовп майже розійшовся.