Розділ одинадцятий

І що це за рівень?

Якщо здерти всі зовнішні атрибути особистості та її способу життя, то яка суть залишиться, котра робить мене мною?

Через годину я з’являюсь, чистий — вперше за стільки днів, у джинсах, картатій сорочці й черевиках «Timberlands». Вони на пів розміру більші, але я надів дві пари вовняних шкарпеток для компенсації.

Аманда озирає мене оцінювальним поглядом й вигукує:

— Чудово!

— Та й ти нівроку!

Її улов із секонд-генду складається з чорних джинсів, черевиків, білої футболки й чорної шкіряної куртки, від якої і досі тхне звичкою курити, притаманною попередньому власнику.

Вона лежить на ліжку й дивиться якесь невідоме мені ТВ-шоу.

Потім повертається до мене й каже:

— Знаєш, про що я думаю?

— Про що?

— Про пляшку вина. Про цілу гору їжі. Про всі десерти, які є в меню. З часів навчання в коледжі я ще ніколи так не худла.

— Дієта мультивсесвіту.

Вона сміється, і це приємно чути.

Хвилин двадцять ми тиняємося під дощем, бо я хочу подивитися, чи існує в цьому світі один із моїх улюблених ресторанів.

Він існує, і це ніби зустріти друга в чужому місті.

Ця затишна, стильна місцина, наче весела імпровізація в готелі на задвірках старого доброго Чикаго.

Треба довго чекати, поки звільниться столик, тому ми прокрадаємося в бар, де звільняються кілька стільців у дальньому кінці біля вікна, помальованого дощовими патьоками.

Ми замовляємо коктейлі.

Потім вино.