Розділ одинадцятий

— Справді?

— Їй найбільше притаманна багатоманітність, а схід сонця такий мальовничий. Минулого року озеро зовсім замерзло, і тоді в мене виходили найкращі картини.

— А як ви працюєте? На пленері, чи...

— В основному, з фотографій. Іноді влітку я приходжу на берег з мольбертом, але я так люблю свою студію, що рідко працюю поза її межами.

Розмова згасла.

Вона озирнулася на прилавок.

Мабуть, їй хотілося повернутися до своєї книжки.

А швидше за все, вона роздивилась мої вилинялі джинси, заношену картату сорочку на ґудзиках, і зрозуміла, що я не збираюсь нічого купувати.

— Це ваша галерея? — питаю, хоч і знаю відповідь.

Просто хочу почути її голос.

Щоби ця мить тривала якомога довше.

— Насправді це кооператив, та оскільки в цьому місяці тут висять мої роботи, то я і стою на посту, охороняю фортецю.

Вона усміхається.

Із ввічливості.

Збирається іти.

— Я ще чимось можу допомогти...

— Просто я думаю, що ви дуже талановиті.

— О, мені так приємно це чути. Дякую.

— Моя дружина — художник.

— Місцевий?