Розділ одинадцятий

— Чудово. Ми ж щойно бачились, дурненький.

— Я знаю.

Вона крутиться на поворотному кріслі й каже:

— То тобі так закортіло поговорити зі мною, що ти позичив телефон у незнайомої людини?

— Авжеж, так і є.

— Ти милий.

Я просто сиджу і вбираю в себе її голос.

— Даніело?

— Так?

— Я справді скучаю за тобою.

— Що сталося, Джейсоне?

— Нічого.

— Ти якийсь дивний. Поговори зі мною.

— Я йшов до еля, і тут мене наче вдарило.

— Що саме?

— Кожну мить із тобою я сприймаю, як щось звичайне. Я виходжу з будинку, йду на роботу, і ось я вже думаю про свій день, про лекцію, яку мені треба прочитати, ще бозна про що, і я просто... я сідаю в поїзд, і в якийсь момент мені наче проясняється, як сильно я тебе люблю. Як багато ти значиш для мене. Бо ніколи не знаєш...

— Що ніколи не знаєш?

— Коли все це може зникнути. Отож я хотів зателефонувати тобі, а мій телефон здох.

По той бік западає довга пауза.

— Даніело?