Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Навіть телефон на Великому Слоні Ідіота, по якому вона теоретично могла б викликати допомогу, здавався дуже далеким. А що здавалося їй близьким? Запитання. І дуже просте. Як могла вона застати свою сестру в такому стані і при цьому не пригадати, що вона застала свого чоловіка точно таким у той час, коли на них накотилася холодна хвиля 1996 року?

Я пригадала, прошепотів її розум її розумові, коли вона лежала, дивлячись угору на світло, а жовтий плетений квадратик, притулений до її покаліченої груді, забарвлювався в червоний колір. Я пригадала. Але пригадати Скота у кріслі-гойдалці означало пригадати «Оленячі роги»; а пригадати «Оленячі роги» означало пригадати, що сталося, коли ми вийшли з-під дерева ням-ням під снігопад; а пригадати це означало постати перед правдою про його брата Пола; а постати перед правдивою пам’яттю про Пола означало знову повернутися назад у ту холодну кімнату для гостей, де північне сяйво вигравало в небі, а вітер завивав, прилетівши сюди з Канади, з провінції Манітоба, подолавши далеку дорогу від Єлоунайфа. Ти хіба не розумієш цього, Лізі? Усе це було пов’язане, воно завжди було пов’язане, і якби я дозволила собі поновити перший зв’язок, штовхнути першу кісточку доміно…

— Я збожеволіла б, — простогнала вона. — Як вони. Як Лендони й Ландреуси, і всі, хто про все це знає. Не дивно, що всі вони схибнулися розумом, коли зрозуміли, що існує інший світ, одразу за дверима до цього світу… й стіна між ними така тоненька…

Але навіть не це було найгіршим. Найгіршим була та проява, яка так переслідувала його, плямиста проява з нескінченним рябим боком…

— Ні! — скрикнула вона в порожньому кабінеті. Вона кричала, хоч це завдавало їй гострого болю в усьому тілі: — Ой, ні! Зупини їх, зупини! Зроби так, щоб ці спогади зупинилися!

Та було вже пізно. І це було надто правдою, щоб і далі її заперечувати, хоч би яким великим був ризик збожеволіти. Бо й справді існувало таке місце, де їжа ставала поганою, а іноді й просто отруйною, після того як споночіє, і де ота плямиста проява, Довгий хлопець Скота

(Я тобі покажу, який він подає голос, коли розглядається навколо)

може бути реальною.

— О, вона реальна, справді реальна, — прошепотіла Лізі. — Я її бачила.

У порожньому, населеному привидами кабінеті небіжчика вона почала плакати. Навіть тепер вона не знала, чи це було правдою, не знала, коли саме вона це бачила, якщо бачила… але вона відчувала, що це правда. Так люди, хворі на рак, раптом помічають подібну прояву, що уриває останню їхню надію, у затуманеному склі карафи з водою, яка стоїть біля їхнього ліжка, коли вже прийнято всі можливі та неможливі ліки, прийнято максимальну дозу морфію і час зупиняється, а біль усе ще в тілі й усе глибше і глибше врізається у ваші непідвладні ніякому сну кістки. І ця проява жива. Жива, зловтішна і голодна. Проява, що від неї її чоловік намагався, як вона була впевнена, заховатися за пляшкою. І за сміхом. І за письменницькою працею. Проява, яку вона майже бачила в його порожніх очах, коли він сидів у холодній кімнаті для гостей перед телевізійним екраном, що цього разу був темний і мовчазний. Він сидів у

6

Він сидить у кріслі-гойдалці, загорнутий по самі очі, втуплені в чорний екран телевізора, в жовту африканку доброї матінки з її веселими кольорами. Він дивиться на неї і водночас крізь неї. Він не відповідає на своє ім’я, яке вона повторює з дедалі розпачливішою гарячковістю, і вона не знає, що їй робити.

Когось покликати, думає вона, ось що треба мені зробити, і поквапно повертається коридором до їхньої спальні. Канті й Річ у Флориді й будуть там до середини лютого, але Дарла й Мет перебувають зовсім поруч, через дорогу, і вона вирішує зателефонувати Дарлі, вона анітрохи не турбується, що їх доведеться розбудити посеред ночі, їй треба з кимось поговорити, вона потребує допомоги.

Але вона її не одержує. Шалена буря, така холодна, що Лізі мерзне навіть у своїй фланелевій нічній сорочці з накинутим поверх неї вовняним светром, буря, яка примушує піч у підвалі працювати безперервно, тоді як будинок тріщить і стогне, а іноді навіть здається, що він от-от розвалиться, ця велика холодна буря, що налетіла з Канади, порвала десь телефонну лінію, і все, що Лізі чує, коли підіймає слухавку, це якесь ідіотське бурмотіння чи гудіння. Вона кілька разів натискає пальцем на кнопку, що вмикає телефон, бо саме це треба робити в подібних випадках, але вона знає, що проблема не в цьому, справді, натискання на кнопку нічого їй не дає. Вона сама-одна в цьому великому перебудованому вікторіанському будинку на пагорбі Шуґар Топ Гіл, тоді як небо міниться божевільною веселкою кольорів, а температура скочується в такі регіони холоду, які навіть уявити собі неможливо. Якби вона спробувала дійти до сусіднього будину Ґеловеїв, то була б велика імовірність того, що вона втратила б на цьому морозі вухо або палець, а можливо, й обидва вуха та кілька пальців. Не виключено, що вона замерзла б на їхньому ґанку на смерть, перш ніж їй пощастило б повідомити їх про свій прихід.

Це холод, жартувати з яким не можна.

Лізі кладе слухавку, з якої нема ніякої користі, й поспішає коридором назад до нього, човгаючи капцями по підлозі. Він перебуває в тій самій позі, в якій вона покинула його. Завивання посеред ночі музики кантрі 50-х років зі звукової доріжки кінофільму «Останній кіносеанс» справляло моторошне враження, але мертва тиша — це щось набагато, набагато гірше, це найгірше з усього того, що можна собі уявити. А коли могутній порив ураганного вітру налітає на будинок і загрожує зірвати його з фундаменту (вона дивується, що вони не втратили електрику, вони, безперечно, втратять її незабаром), до неї доходить, чому навіть такий вітер приносить їй полегкість: вона не чує його дихання. Він не здається мертвим, його щоки навіть забарвлені легким рум'янцем, але як їй переконатися в тому, що він живий?

— Мій любий… — шепоче вона, підходячи до нього. — Ти не хочеш мені щось сказати? Ти можеш подивитися на мене?

Він нічого не каже й не дивиться на неї, та, коли вона притуляє свої холодні як лід пальці до його шиї, вона відчуває, що шкіра під ними тепла, і відчуває биття його серця у великій вені чи артерії, яку вона намацала в нього під шкірою. І не тільки це. Вона відчуває, як він тягнеться до неї. У світлі дня, навіть у світлі холодного дня, вітряного дня, такого, яким просякнуті всі натурні кадри «Останнього кіносеансу» (як згадалося їй тепер, коли вона про це подумала), вона, безперечно, посміялася б із цього відчуття, але не тепер і не тут. Тепер вона знає те, що знає. Він потребує допомоги й потребує її не менше, як у той день у Нешвілі, спочатку, коли той псих у нього вистрелив, а потім, коли він лежав, тремтячи, на гарячому гудроні, просячи льоду.

— Як я можу допомогти тобі? — шепоче вона. — Як я можу допомогти тобі тепер?

На це запитання їй відповідає Дарла, відповідає тоді, коли вона була підлітком — «Самовпевнена й підла молода сучка», — сказала якось добра матінка, а що така вульгарність була їй невластивою, то, певно, вона була роздратована понад усяку міру.