Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

На другий день Різдва вона прокидається близько другої ночі, бо їй захотілося в туалет, і — знову те саме — його немає в ліжку Але цього разу він не відійшов. Вона відчуває різницю, навіть не замислюючись про те, що вона має на увазі, коли думає

(відійшов)

про те, що він іноді робить, про те, куди він іноді йде.

Вона мочиться із заплющеними очима, дослухаючись до завивання вітру надворі. Їй здається, що то дуже холодний вітер, але вона не знає, що таке справжній холод. Ще не знає. Минуть два чи три тижні, й вона знатиме набагато більше, ніж знає тепер.

Задовольнивши свою потребу, вона виглядає у вікно туалетної. Це вікно виходить до сараю й кабінету Скота, обладнаного на колишньому горищі для зберігання сіна. Якщо він там, — а коли він прокидається посеред ночі й не може заснути, то, як правило, йде туди, — вона побачить світло, а може, навіть почує веселі карнавальні звуки його рок-н-рольної музики, хай навіть дуже тихо. Але сьогодні в сараї темно, і єдина музика, яку вона чує, це завивання вітру. Це вселяє їй певну тривогу. Десь у задній частині її мозку виникають певні думки

(серцевий напад)

які надто неприємні, щоб приділяти їм пильну увагу, проте достатньо сильні, а тим більше коли взяти до уваги… яким далеким він був останнім часом… щоб цілком ними знехтувати. Тож замість повернутися у напівсні до спальні, вона підходить до інших дверей туалетної кімнати, до тих, які виходять у коридор, що на другому поверсі. Вона кличе його на ім’я й не одержує відповіді, але бачить тоненьку смужку світла, яка пробивається з-під зачинених дверей у далекому кінці коридору. І чує тепер тихі звуки музики, яка звідти лунає. Це не рок-н-рол, а кантрі. Це Генк Вільямс. Друзяка Генк співає «Ко-Ліґу».[53]

— Скоте! — гукає вона знову й, не чуючи ніякої відповіді, йде до тієї смужки світла, відгортаючи з лоба волосся, кроки її голих ніг шарудять на килимі, який далі підіймається на горище, і вона відчуває страх, причину якого не може пояснити, крім того, що він має якесь відношення

(відійшов)

до речей, які або вже закінчилися, або мають скоро закінчитися. Усе зроблено й застебнуто, міг би сказати тато Дебушер; цей вислів старий Денді, звичайно ж, виловив у озері, в тому самому, до якого всі ми приходимо напитися, тому самому, в яке ми закидаємо свої сіті.

— Скоте!

Вона зупиняється на мить перед кімнатою для гостей, і жахливе передчуття опановує її розум; він сидить мертвий у кріслі-гойдалці перед телевізором, мертвий від своєї власної руки, як вона не могла раніше цього передбачити, хіба всі симптоми не проявилися ще місяць тому або й більше? Він тримався до Різдва, тримався задля неї, але тепер…

— Скоте!

Вона повертає ручку дверей і відчиняє їх, і він сидить у кріслі-гойдалці, як вона й передбачила, але живий-живісінький, обгорнувшись своєю улюбленою африканкою, подарунком доброї матінки Дебушер, тією, яка має жовтий колір. На телевізійному екрані, зі стишеним звуком, демонструється його улюблений фільм «Останній кіносеанс». Він не відводить погляду від телевізора, щоб подивитись на неї.

— Скоте, з тобою все гаразд?

Його очі залишаються нерухомими, не кліпають. Тоді її знову опановує великий страх, а десь у глибині мозку виринає одне з часто вживаних Скотом слів

(придурок)

воно котиться по якомусь конвеєру примарних видінь, і вона енергійно виштовхує його на саме дно своєї підсвідомості, з ледь чутним

(Котися ти!)

прокляттям. Вона входить до кімнати і знову промовляє його ім’я. Цього разу він кліпає, — Богу дякувати, — обертає голову до неї і всміхається. Саме в усмішку Скота Лендона вона закохалася, коли вперше її побачила. А насамперед у те, як підіймаються його очі в кутиках орбіт, коли він усміхається.