Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Він усміхається… але Лізі, яка вже добре вивчила весь репертуар виразів, що з’являються на його обличчі, розуміє, що це усмішка нервова.

— У школі? — запитує вона.

— Ні, Лізі. — У тоні його голосу звучить ніби докір, що вона могла припустити таку нісенітницю, і коли він знову починає говорити, його голос забарвлюється якимсь холодним відтінком дитячої безпосередності. — Ми з Полом навчалися вдома. Тато називав школу загоном для віслюків.

На нічному столику біля лампи на книжці «Скотобійня-5» (Скот завжди бере із собою книжку, хоч би куди він їхав чи йшов, винятків не буває) стоїть попільничка, і він струшує на неї попіл із сигарети. Вітер надворі завиває, і старий готель тріщить під його натиском.

Несподівано Лізі спадає на думку, що, можливо, це не дуже добра ідея і що добра ідея — це перекинутися на другий бік і заснути, але думки в неї розділяються, і цікавість перемагає.

— А рани Пола в той день — у день, коли ти стрибав із лави, — були тяжкими? Не просто подряпинами? Я хочу сказати, ти ж знаєш, як діти дивляться на речі… Вода, яка витікає з пошкодженої труби, здається їм повінню…

Вона замовкає. Западає тривала пауза, поки він роздивляється, як дим від його сигарети підіймається у світлі лампи й зникає в темряві. Коли він знову озивається, його голос звучить сухо, без емоцій і без жодної нотки сумніву:

— Тато різав глибоко.

Вона відкриває рота, щоб сказати якусь банальність, що покладе край цій розмові (усі види тривожних дзвонів тепер бамкають у її голові; повсюди зблискують червоні спалахи світла перестороги), але не встигає нічого сказати, як озивається він:

— У всякому разі, це не те, про що ти хочеш запитати. Запитуй про те, що тебе справді цікавить, Лізі. Ну ж бо, запитуй. Я все тобі розповім. Я не хочу мати таємниць від тебе — а надто після того, що сталося сьогодні пополудні, — тож ти повинна запитати.

Що сталося сьогодні пополудні? Це запитання здається їй логічним, але Лізі розуміє, що логічної розмови між ними бути не може, бо йдеться про божевілля, божевілля, і тепер вона стала його частиною. Бо Скот і справді забрав її з собою, вона це знає, це не просто її уява. Якщо вона запитає в нього, що тоді сталося, він їй розповість, він недвозначно це пообіцяв… але не слід би їй так робити. Її післятрахальна дрімота остаточно розвіялась, і вона ще ніколи у своєму житті не почувала себе такою далекою від сну.

— Після того як ти стрибнув із лави, Скоте…

— Тато поцілував мене, поцілунок був у нас татовим призом. Це означало, що кривавий бул закінчився.

— Так, я знаю, ти мені розповідав. Але після того як ти стрибнув із лави і тато перестав різати Пола… чи пішов Пол кудись лікуватися? Тобто як він після такого зміг сходити так далеко до крамниці, щоб купити кока-колу, а потім гасати по всьому дому, граючи в пошук була?

— Ні, — каже Скот, роздушивши сигарету на попільничці, яка стояла на книжці.

Її опановує дивна суміш емоцій на цю просту негативну відповідь: приємна полегкість і глибоке розчарування. Це було так, ніби їй у груди вдарила блискавка. Вона достоту не знає, що вона думала, але це ні означає, що їй уже нема потреби про це дум…

— Він би не зміг. — Скот говорить тим самим сухим, безвиразним тоном. І з тією самою впевненістю. — Пол би не зміг. Він не зміг би піти. — На останньому слові він зробив слабкий, але очевидний наголос. — Я мусив його забрати.

Скот перекочується в ліжку обличчям до неї і бере її… але тільки в обійми. Його обличчя, яким він притулився до її шиї, гаряче від стримуваних емоцій.

— Існує одне незвичайне місце. Ми називали його Місячним Колом. Я вже забув чому. Там дуже гарно. Я забрав його, коли він був поранений, і я забрав його, коли він був мертвий, але я не міг забрати його, коли він був у стані психодіота. Коли тато вбив його, я забрав його туди, до Місячного Кола, й там поховав. — Греблю прорвало, і він гірко схлипує. Йому вдається приглушити звук, міцно зціплюючи губи, але сила цих ридань трясе ліжко, і протягом якогось часу вона може допомогти йому лише тим, що тримає його в обіймах. Потім він просить її вимкнути лампу і коли вона запитує його навіщо, він відповідає: — Бо це останнє, що я повинен тобі розповісти, Лізі. І я думаю, я це зможу, якщо ти мене триматимеш. Але не при світлі.

І хоч вона налякана більше, ніж будь-коли, — налякана навіть більше, аніж у ту ніч, коли він вийшов із темряви з рукою, перетвореною на шматок кривавого м’яса, — вона вивільняє свою руку на довжину, достатню, щоб дотягтися до вимикача, потершись об його обличчя своєю груддю, яка згодом постраждає від божевілля Джима Дулея. Спочатку в кімнаті стає зовсім темно, а потім, у міру того як пристосовуються її очі, вона починає бачити розмиті обриси меблів; вона навіть розрізняє слабке примарне світіння, яке повідомляє, що місячні промені потроху починають пробиватися крізь хмари.