Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Але що вона може зробити? І звідки їй починати?

Відповідь, як їй здається, прилітає з наступним поривом вітру. Почни з лікування чаєм.

— Він-ніколи-мені-цього-не-казав-бо-я-ніколи-не-запитувала.

Ці слова вилетіли з неї так швидко, ніби були одним довгим екзотичним словом.

Якщо так, то це однослівна екзотична брехня. Він відповів на її запитання про лікування чаєм тієї ночі, в «Оленячих рогах». У ліжку, після кохання. Вона тоді поставила йому два або три запитання, але те з них, яке мало особливе значення, ключове запитання, саме й було цим, першим. Воно було також дуже простим. Він міг відповісти на нього традиційним «так» або традиційним «ні», та коли Скот Лендон на щось відповідав традиційними «так» або «ні»? І воно виявилося тим корком, який закривав шийку пляшки. Чому? Тому що воно повернуло їх до Пола. А історія Пола була сутнісно історією його смерті. А смерть Пола приводила їх до…

— Ні, будь ласка, — шепоче вона й усвідомлює, що стискає його руку занадто сильно.

Скот, звичайно, не протестує. Якщо скористатися говіркою родини Лендонів, то він пішов у придурки. Звучить кумедно, коли так говориться, наче один із жартів у телевізійному шоу «Крик віслюка» («Гі-Го»).

Слухай, Баку, а де Рой?

Не знаю, чи ти мені повіриш, Мінні, — Рой пішов у придурки!

(Публіка вибухає реготом.)

Але Лізі не сміється, і вона не потребує підказки жодного зі своїх внутрішніх голосів, аби довідатися про те, що Скот пішов у країну придурків. Якщо вона хоче повернути його назад, то спочатку вона має піти туди, де він нині перебуває.

— О Боже, ні, — стогне вона, бо те, що це означає, вже маячить десь у глибині її розуму, велика форма, обгорнута багатьма білими простирадлами. — Ой, Боже, ой, Боже, невже я справді повинна зробити це?

Бог не відповідає. Та їй і не треба, щоб Він відповів. Вона знає, що їй треба робити або, принаймні, з чого починати: вона повинна пригадати їхню другу ніч в «Оленячих рогах», їхню розмову після кохання. Вони вже почали відпливати до сну, коли вона раптом подумала: Ти ж хочеш довідатися про Святого Старшого Брата, а не про Старого Диявольського Тата. Тож не буде ніякої шкоди в тому, якщо ти звернешся до нього з цим запитанням. Так вона тоді й зробила. І ось тепер, сидячи на підлозі і тримаючи його руку (яка стала холонути) у своїй руці, тоді як вітер завивав надворі, а небо вигравало божевільними кольорами, вона зазирає за завісу, за якою вона заховала свої найгірші, найбентежніші спогади, і бачить, як вона запитує його про лікування чаєм. Запитує його

9

— Після подій на лаві, чи Пол вимочував свої рани в чаї, як ти вимочував свою руку в ту ніч у моєму помешканні?

Він лежить у ліжку поруч із нею, накрившись простирадлом лише до стегон, тож вона бачить верхні кучерики волосся, що росте на його лобку. Він курить сигарету, яку називає завжди чудесною післятрахальною сигаретою, і єдине світло в кімнаті — це лампочка з його боку ліжка. У рожево-туманному світлі цієї лампочки дим підіймається і зникає в темряві, наштовхуючи її на думку про те

(чи був якийсь дивний звук, ніби ляскіт обваленого повітря під деревом ням-ням, коли ми вибралися з-під нього)

що вона вже намагається виштовхати зі своєї свідомості.

Тим часом мовчанка розтягується. Вона вже майже вирішила, що він не стане відповідати, і тут він таки відповів. І тон його голосу вселяє їй упевненість у тому, що він ретельно обміркував свою відповідь, і саме це було причиною паузи, а не його небажання відповідати.

— Я абсолютно впевнений, що лікуватися чаєм ми почали пізніше, Лізі. — Він ще трохи міркує, потім киває головою. — Атож, я знаю, що пізніше, бо саме тоді я почав вивчати дроби. Одна третя плюс одна четверта дорівнює сімом дванадцятим, одне слово, усе таке.