Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Ти думаєш, що тато вбив Пола, еге ж? Ти думаєш, саме так закінчується ця частина історії?

— Скоте, ти сказав, що він убив його з рушниці…

— Але це не було вбивство. Вони б так вирішили, якби цю справу розглядали коли-небудь у суді, але я там був, і я знаю, що то було не вбивство. — Вітер завиває за вікнами, і стара будівля тріщить. На якусь мить меблі освітлюються, хоч і дуже тьмяно, потім темрява знову густішає. — Тато міг би його вбити, звичайно. Багато разів. Я це знаю. Були випадки, коли він убив би його, якби я не втрутився, але в кінці усе відбулося не так. Ти знаєш, що означає евтаназія, Лізі?

— Убивство з милосердя.

— Атож. Це те, що тато зробив Полові.

У кімнаті, за ліжком, меблі знову роблять спробу стати видимими, потім знову відступають у темряву.

— Ідеться про психодіотизм, розумієш? Пол був заражений ним, як і тато. Але Пол мав його в собі надто багато, й тато не міг випустити його весь із кров’ю.

Лізі має відчуття, що вона зрозуміла. Щоразу, коли батько різав своїх синів — а також і себе самого, припускає вона, він розглядав це як профілактичний засіб своєрідної ексцентричної медицини.

— Тато говорив, це здебільшого майже проминає два покоління, але потім повертається удвічі тяжче. «Воно падає на тебе, як тракторний ланцюг на твою ногу, Скуте», — сказав мені він.

Вона хитає головою. Вона не розуміє, про що він каже. І якась її частина не хоче його слухати.

— Це було у грудні, — каже Скот, — і настало різке похолодання. Перше в ту зиму. Ми жили на фермі, що стояла посеред відкритого поля, і лише одна дорога сполучала нас із крамницею Мюлі, а далі — з Мартенсбурґом. Ми були майже відрізані від світу. Можна сказати, полишені напризволяще, розумієш?

Вона розуміє. Добре розуміє. Вона уявляє собі, як іноді тією дорогою приходить листоноша, і, звичайно ж, «Скажений» Лендон їздить нею, коли вирушає

(ЮС-Ґіпум)

на роботу, але цим рух по ній і обмежується. Тут не буває навіть шкільного автобуса, бо «ми з Полом навчалися вдома». Шкільні автобуси підвозили дітей до «загону для віслюків».

Коли випадав сніг, дорога ставала ще гіршою, а холод робив її іще гіршою — тож, коли приходив холод, ми не вибиралися з хати. Проте того року спочатку не було так погано.

Ми навіть ставили на Різдво ялинку. Бували роки, коли тато провалювався у стан психодіотизму або просто поринав у дивні роздуми, й тоді ми не мали ані ялинки, ані подарунків. — Він коротко й невесело засміявся. — Якось на Різдво він не давав нам спати до третьої ранку, примушуючи нас читати Апокаліпсис, про те, як розламувалися глеки, про пошесті, про вершників на конях різних кольорів, а тоді викинув Біблію на кухню й загорлав: «Хто написав усю цю хрінову нісенітницю! І які недоумки вірують у неї?» Коли тато починав горлати, Лізі, він горлав не гірше, аніж капітан Ахав[58] в останні дні існування свого «Пеквода». Але те Різдво, про яке я тобі розповідаю, було спочатку досить приємним. Знаєш, що ми тоді робили? Ми всі вирушили до Пітсбурґа, де ходили по крамницях і де тато навіть повів нас у кіно — Клінт Іствуд[59] грав там копа і перестріляв мало не все містечко. Від тієї стрілянини в мене розболілася голова, а від попкорну заболів живіт, але мені здавалося, ще ніколи у своєму житті я не переживав такого довбаного чудового дня. Я повернувся додому й почав писати оповідання, в якому про все це розповідалося, й увечері прочитав його Полові. Певно, то була страхітлива фігня, але йому сподобалося — так він мені сказав.

— Схоже, він був чудовим братом, — обережно сказала Лізі.

Проте її обережність була зайвою. Він навіть її не почув.

— Я розповідаю тобі все це, аби ти відчула, що все в нас було тоді дуже добре, майже як у нормальній родині, якщо існує така річ, як нормальна родина, в чому я сумніваюся. Але… але.

Він замовкає, замислившись. Потім говорить далі: