Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

4

Перші два дні 1996 року були не по сезону теплими; таку погоду старі люди мають звичай називати січневою відлигою. Але вже третього січня синоптики випустили повідомлення про велику зміну, про страхітливу хвилю холоду, яка котилася на південь із білих пустель Центральної Канади. Жителям штату Мен рекомендувалося подбати про те, щоб їхні цистерни були наповнені пальним, перевірити, чи добре утеплені надійною ізоляцією труби їхніх водогонів і чи їхня худоба «має досить теплого місця». Температура мала опуститися до двадцяти п’яти градусів нижче нуля, але низька температура — то ще було не все. Холод мав супроводжуватися шаленими ураганами, які знизять фактор охолодження до шістдесятьох або й сімдесятьох градусів.[55]

Лізі, налякана цим прогнозом і не змігши пробудити реальну цікавість до цієї проблеми у Скота, зателефонувала їхньому підрядникові. Ґері запевнив її, що Лендони мають найміцніший будинок у Касл В’ю, пообіцяв їй подбати про безпеку родичів Лізі (і насамперед Аменди, це було зрозуміло без зайвих нагадувань) і нагадав їй, що холодна погода — одна з умов життя у штаті Мен. Треба тільки пережити кілька паскудних ночей — і попереду вже весна, сказав він.

Та коли п’ятого січня люті морози та скажені буревії нарешті докотилися до них, то це було гірше, аніж усе, що Лізі могла пригадати, навіть коли посилала свою пам’ять назад у дитинство, де кожен удар грому, на який вона радісно вибігала надвір, здавався їй великою грозою, а кожен подмух вітру зі снігом — хуртовиною. Вона тримає всі термостати в домі, поставивши їх на позначку сімдесят п’ять,[56] і нова піч працює без перерви, але від шостого до дев’ятого числа температура в їхніх приміщеннях не підіймається вище за шістдесят два градуси.[57] Вітер не просто завиває під карнизами, він лементує, наче жінка, якій божевільний потрошитель розпанахує черево, причому тупим ножем. Сніг, залишений на ґрунті січневою відлигою, здувається цими вітрами, які віють зі швидкістю сорок миль на годину (окремі його пориви досягають швидкості сімдесят п’ять миль, і цього досить, щоб повалити з півдесятка радіовеж у центральному Мені та в Нью-Гемпширі), і він завихрюється над полями, наче там танцюють сотні привидів. Коли вони налітають на шибки вікон, зерна замерзлого снігу торохтять по склу, наче град.

На другу ніч після приходу цього екстравагантного канадського холоду Лізі прокидається о другій ночі, і Скота в ліжку знову нема. Вона знаходить його в кімнаті для гостей, знову закутаного в жовту африканку доброї матінки Дебушер, і він знову дивиться свій «Останній кіносеанс». Генк Вільямс наспівує «Ко-Ліґу»; Сем зе Лаєн мертвий. Лізі було важко його розштовхати, але нарешті їй це вдалося. Вона запитує, чи з ним усе гаразд, і Скот відповідає, що так, усе гаразд. Він радить їй виглянути у вікно, каже, що там дуже гарно, але не варто дивитися дуже довго.

— Мій тато казав, що коли довго дивитися на такий ясно-білий колір, то можна спалити собі очі, — остерігає він.

Їй перехоплює подих, коли вона милується цією красою. Вона бачить у небі велику рухливу театральну завісу, і вона змінює колір, поки Лізі дивиться на неї: зелений переходить у багряний, багряний у ясно-червоний, ясно-червоний — у дивний кривавий відтінок червоного, якому вона не знаходить назви; можливо, червоно-брунатний, але це не зовсім те; вона думає, що ніхто ніколи не шукав назву цьому відтінкові, який вона тепер бачить. Коли Скот тягне її за полу нічної сорочки і каже, що дивитися досить, вона з подивом бачить на цифровому годинникові, вмонтованому у відеомагнітофон, що дивилася крізь шибку покритого морозними візерунками вікна на північне сяйво упродовж десяти хвилин.

— Не дивися більше, — каже він протяглим, млявим голосом людини, яка розмовляє уві сні. — Ходімо в ліжко, моя маленька Лізі.

Вона рада, що вони зараз звідси підуть, рада якось позбутися цього триклятого кінофільму, витягти його з цього крісла-гойдалки й вивести з цієї холодної задньої кімнати. Та коли вона веде його за руку коридором, він каже слова, від яких її тіло покривається сиротами.

— Вітер скрегоче, як тракторний ланцюг, а тракторний ланцюг скрегоче, як мій тато, — каже він. — А що як він не помер?

— Скоте, не верзи нісенітницю, — каже вона, але те, що він сказав, не звучить як нісенітниця посеред глупої ночі, хіба не так?

А надто, коли завиває вітер, а небо виграє яскравою веселкою кольорів, ніби викрикує щось йому у відповідь.

Коли вона прокидається наступної ночі, вітер усе ще завиває і коли цього разу вона заходить у кімнату для гостей, телевізор не увімкнений, але він сидить і дивиться на екран. Він сидить у кріслі-гойдалці, закутаний в африканку, в жовту африканку доброї матінки Дебушер, але не відповідає їй і навіть не дивиться на неї. Скот тут, але Скот водночас відійшов.

Відійшов у світ придурства.

5

Лізі перекинулася на спину в кабінеті Скота й подивилася вгору на світло просто в себе над головою. Її грудь боляче пульсувала. Не думаючи про це, вона притисла до неї жовтий плетений квадратик. Спочатку біль навіть посилився… але потім їй ніби трохи полегшало. Вона дивилася вгору на світло, важко дихаючи. Її ніздрі забивав кислий дух поту, сліз і крові — варива, в якому маринувалася її шкіра. Вона застогнала.

Усі Лендони зцілюються швидко, інакше ми не могли. Це була правда — і вона мала підстави вірити, що це правда, — і ніколи раніше вона так не хотіла належати до Лендонів, як тепер. Вона вже не Ліза Дебушер із Лісбон Фолз, яку задумали й створили мама й тато, не Лізі-Хвостик.

Ти та, хто ти є, спокійно відповів їй голос Скота. Ти — Лізі Лендон. Ти моя маленька Лізі. Але було жарко, і їй дуже боліло, тепер їй хотілося льоду, і, говорив чи не говорив Скот Лендон, він ніколи не здавався їй таким довбано-безнадійно мертвим.

ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, наполягав він, але цей голос пролунав десь дуже далеко.

Далеко.