Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Якщо ти неспроможна допомогти йому, то навіщо казати, що ти хочеш допомогти? каже Дарла, і її голос звучить так реально, що Лізі майже відчуває запах пудри «Коті», якою Дарлі було дозволено користуватися (через її прищі), і чує тріскотню ії базікання. Схоже, вона ходила до озера, закинула туди свою сіть і витягла звідти справжній улов! Він скотився зі своїх підвалин, Лізі, з нього вилетів корок, у нього порвалася гума, і єдине, чим ти можеш допомогти йому, — це викликати чоловіків у білих халатах, як тільки знову запрацює твій телефон. Лізі чує сміх Дарли — сміх досконалої зневаги тінейджера — десь у самому центрі своєї голови, коли вона дивиться на свого чоловіка, який із широко відкритими очима сидить у кріслі-гойдалці. Допомогти йому! пирхає Дарла. Допомогти йому? О Святий Ісусе.

А проте Лізі думає, вона зможе. Лізі думає, вона знайде спосіб.

Проблема в тому, що спосіб допомоги може виявитися небезпечним і далеко не абсолютно надійним. Вона знаходить сили чесно собі признатися, що сама створила кілька проблем. Вона заховала певні спогади — такі, як дивовижний спосіб, у який вони покинули свою схованку під деревом ням-ням, та моторошні істини — істину про Пола, святого брата, наприклад — за певною завісою у своїй свідомості. Звідти чутно певні звуки

(буркотіння, о святий Боже, тихе й огидне хрюкання)

і проникають деякі видіння

(хрести на цвинтарі, хрести у кривавому світлі)

також. Іноді вона запитує себе, чи хтось, крім неї, має у своїй свідомості таку завісу, завісу, за якою ховається зона не-хочу-думати. Напевно ж, має. Це зручно. Це рятує тебе від багатьох безсонних ночей. За її власного завісою нагромадилося чимало різного старого мотлоху: всяка всячина, всяка всілячина, всяка єрундяка. І все це — наче в тумані. О маленька Лізі, ти мене дивуєш, їй-бо дивуєш… хіба можна таке казати діткам?

— Не ходи туди, — бурмоче Лізі, але думає, вона туди піде; вона думає, якщо вона хоче мати бодай найменший шанс урятувати Скота, привести його назад, вона мусить туди піти… хоч би де це було.

О, але воно ж одразу за дверима.

У цьому весь його жах.

— Ти знаєш, хіба ти не знаєш? — каже вона, заплакавши, але звертається вона не до Скота, Скот відійшов туди, куди відходять придурки. Колись давно, коли вони сиділи під деревом ням-ням, де були захищені від світу дивним жовтневим снігом, він охарактеризував свою роботу з написання історій як різновид божевілля. Вона запротестувала — вона, практична Лізі, для якої все було одним і тим самим, і він тоді сказав Ти не розумієш тих, котрі відійшли. Сподіваюся, тобі в цьому пощастило, маленька Лізі.

Але в цю ніч, коли вітер завиває, прилетівши сюди з Єлоунайфа, а небо розквітає дикими й екзотичними кольорами, щастя її покинуло.

7

Лежачи на спині в кабінеті свого небіжчика чоловіка, притуляючи закривавлену оздобу до скаліченої груді, Лізі сказала:

— Я сіла поруч із ним і витягла його руку з-під африканки, щоб узяти її у свою руку.

Вона зробила ковтальний рух. У горлі в неї щось сухо клацнуло. Їй знову хотілося пити, але вона не довіряла собі, щоб спробувати підвестися на ноги, ще не була готова зіп’ястися на ноги.

— Його рука була тепла, але підлога

8

Холод від підлоги проникає навіть крізь фланель її нічної сорочки і фланель її довгих панталонів та крізь шовкові труси, які вона вдягла під довгі панталони. Ця кімната, як і всі кімнати нагорі, обігрівається з-під плінтусів, і вона відчуває це тепло, коли простягає руку, яка не тримає руку Скота, але це невелика втіха. Піч, яка працює невпинно, посилає тепло нагору, обігрівачі з-під плінтусів поширюють його назовні, воно проповзає десь дюймів шість над дошками підлоги… а потім, паф! І його вже нема. Воно зникає — як зникають смуги на стовпчику — символи хірургічно-перукарського ремесла. Як сигаретний дим, коли він підіймається спіральними кільцями вгору. Як чоловіки — іноді.

Не зважай на холодну підлогу. Не переймайся, якщо твій зад посиніє від холоду. Якщо ти можеш щось зробити для нього, зроби.