Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

(цить, мовчи)

його долонею. Вона пригадує, як здивувало її те, що вони вдягнені по-зимовому в такому тропічному місці, й вона побачила, що він наляканий. Адже щойно вони стояли під снігопадом. Під отим божевільним снігопадом у місяці жовтні.

Як довго перебували вони в проміжному місці? Три секунди? Можливо, навіть менше. Але тепер, пересуваючись навкарачки, бо вона була надто слабка й надто приголомшена, щоб зіп’ястися на ноги, Лізі нарешті захотіла дізнатися всю правду про це. На той час, коли вони повернулися до «Оленячих рогів» у той день, вона майже спромоглася переконати себе, що нічого не було, але це було.

— І воно повторилося, — сказала вона. — Повторилося вночі.

Їй страшенно хотілося пити. Якби набрати ще одну склянку з крану, але альков бару був тепер позад неї, вона повзла в протилежний від води бік, і їй пригадалося, як одного разу Скот заспівав одну з пісень друзяки Генка, коли вони поверталися додому в ту неділю: Цілий день бачив я лише голу пустелю. І жодної, жодної краплі води.

Ти нап’єшся, люба моя дитино.

— Нап’юся? — у неї досі нічого не вилітало з рота, крім здушеного хрипіння. — Ковток води мені, звичайно, допоміг би. Мені так болить.

На ці слова відповіді не було, і, мабуть, вона й не потребувала її. Вона нарешті доповзла до речей, розкиданих навколо перекинутої кедрової скриньки. Потяглася до жовтого квадратика, взяла його з червоного меню й міцно затиснула в долоні. Вона лежала на тому боці, де в неї не боліло, й дивилася на нього пильним поглядом. Тонкі лінії плетінь і мережив, витончені колечка. Добра матінка сплела десятки шалей із таких квадратиків, шалей рожевих і сірих, шалей синіх і шалей золотавого кольору, шалей зелених і шалей палено-помаранчевого кольору. Плетіння таких шалей було фахом доброї матінки, й вони, можна сказати, випливали з-під її рук, одна за одною, коли вона сиділа вночі й слухала базікання, яке лунало з телеекрана. Лізі тепер пригадала, що коли вона була дитиною, то такі плетені шалі, здається, називалися «африканками». Усі їхні кузини (Енґлтони, Дарбі, Відженси та Вошберни, як і Дебушери, а цих останніх було безліч) одержували африканки в посаг, коли одружувалися; кожна з дівчат-Дебушерів одержувала їх щонайменше три. І з кожною такою африканкою давали один зайвий квадратик тих самих кольорів і того самого візерунку. Добра матінка називала ці зайві квадратики «оздобами». Вони призначалися для того, щоб прикрашати ними столи або оправляти їх у рамку й вішати на стіну. Оскільки жовта африканка була весільним подарунком доброї матінки Лізі та Скотові й оскільки Скот завжди и любив, Лізі вирішила зберегти супровідну «оздобу» в кедровій скриньці. І ось тепер вона лежала, стікаючи кров’ю на килимі, тримаючи в руках цей квадратик, і відмовилася від намагань забути. Вона подумала: «Бул! Кінець!» — і заплакала. Вона зрозуміла, що неспроможна зараз думати зв’язно, але, можливо, це й добре; вона впорядкує свої думки пізніше, якщо в цьому буде потреба.

І, звичайно, якщо буде пізніше.

Психодіоти й придурки. І Лендони, і Ландреуси перед ними неодмінно мали бути або першими, або другими. І це завжди виходило на поверхню.

Отже, не було нічого дивного в тому, що Скот одразу зрозумів, хто така Аменда — він знав про самокалічення різанням із перших рук. Скільки разів він сам себе різав? Вона не знала. Його шрами не можна було прочитати, як шрами Аменди, тому що… ну, гаразд, зупинімося на цьому «тому що». Принаймні той випадок самокалічення, про який вона знала напевне — в ніч оранжереї, — був надто театральним. І він засвоїв науку калічення свого тіла від батька, який обертав свого ножа на хлопців лише тоді, коли його власного тіла було мало для того, щоб випустити із себе психодіота.

Психодіоти й придурки. Або ті, або ті. І це завжди виходить на поверхню.

І якщо Скотові вдалося уникнути найгірших ознак психодіотства, то що в ньому залишилося?

У грудні 1995 року погода була якось по-гнилому холодною. І щось погане стало діятися зі Скотом. Він планував прочитати кілька лекцій наприкінці року та на початку року наступного в Техасі, Оклахомі, Нью-Мексико та Аризоні (він називав це Західними Гастролями Йолопа, Лендон — 1996), але викликав свого літературного агента і доручив йому скасувати всі домовленості. Агенція з продажу квитків здійняла галас (і не дивно, бо скасування дат, на які були призначені його виступи, мало обійтися їй у триста тисяч доларів збитків), але Скот виявив твердість. Він сказав, що гастрольні лекції для нього неможливі, бо він хворий. Він і справді був хворий; що глибше вгороджувала в нього свої пазурі зима, то гірше почував себе Скот Лендон. Уже в листопаді Лізі помітила: з ним щось

2

Вона помітила: з ним щось негаразд, і то не бронхіт, як він стверджує. Він не кахикає, і його шкіра холодна на дотик, і хоч він не дозволяє їй ані поміряти йому температуру, ані навіть прикласти собі до лоба той пластир, яким знімають жар, вона абсолютно впевнена в тому, що ніякого жару в нього немає. Проблема з ним має радше психічний характер, аніж фізичний, і це дуже її налякало. А коли одного разу вона набралася духу й попросила, щоб він пішов проконсультуватися з доктором Бйорном, він неабияк розлютувався, звинуватив її, що вона перебуває в наркотичній залежності від лікарів, «як і всі її психовані сестри».

І як їй на все це реагувати? Якими, власне, є його симптоми? Чи знайдеться лікар — хай навіть такий співчутливий, як Рік Бйорн, — що сприйняв би їх серйозно? По-перше, він більше не слухає музику, коли пише. І пише дуже мало — це ще один симптом, причому набагато тяжчий. Поступ у написанні його нового роману — який Лізі Лендон подобається, хоч вона й не належить до когорти визначних літературних критиків, — уповільнився від притаманного йому спринту до якогось повільного плазування. А ще серйозніша ознака — святий Боже, куди поділося його почуття гумору? Його бурхливий добрий гумор міг бути стомливим, але його раптове зникнення, як ото зникає осінь, поступаючись місцем холодній зимі, справляє на неї просто-таки моторошне враження; це як та мить у старих кінофільмах про джунглі, коли барабани тубільців несподівано замовкають. Він також став більше пити і напивається здебільшого на ніч. Вона завжди вкладається спати раніше, ніж він, — зазвичай набагато раніше, — але майже завжди знає, коли він приходить і як від нього пахне, коли він лягає. Вона також здійснює нагляд за сміттєвими кошиками в його кабінеті, і тому їй відомо, що він туди викидає, і, в міру того як зростає її тривога, вона тепер спорожняє їх кожні два або три дні. Вона звикла знаходити там бляшанки з-під пива, іноді дуже багато. Скот завжди любив пиво, але у грудні 1995 року та на початку січня 1996-го вона знаходить у його кошиках також пляшки «Джима Біма».[52] І Скот став мучитися похміллям. З якоїсь причини цей факт уселяє їй більшу тривогу, ніж усі інші. Іноді він блукає по дому — блідий, мовчазний, хворий — блукає до полудня, перш ніж нарешті приходить до тями. Кілька разів вона чує, як він блює за зачиненими дверима до туалетної кімнати, а за тією швидкістю, з якою зникав аспірин, вона легко могла здогадатися, що він страждає від тяжкого головного болю. Ви скажете, в цьому нема нічого незвичайного; ти можеш випити бляшанку пива або пляшку «Біма» між дев’ятою вечора і дванадцятою ночі, плати тільки гроші, Патрику. Може, це й так, але Скот багато пив у ті перші часи, після того як вона познайомилася з ним в університетському холі, коли він завжди носив із собою пляшку в кишені піджака (він ділив її з нею), але якщо й переживав тоді похмілля, то в дуже легкій формі. Тепер же, коли вона бачить, що залишається в його сміттєвому кошику, й бачить, що лише сторінка або дві додалися до рукопису «Медовий місяць злочинця», вона не може не запитувати себе, наскільки ж більше він тепер випиває від своєї звичної норми.

На якийсь короткий час вона забуває про свої тривоги, поринувши у клопіт передноворічних візитів та в суєту приготувань до Різдва. Скот ніколи не любив тинятися по магазинах, навіть тоді, коли торгівля йшла мляво й покупців було дуже мало, але того року він кинувся у вир передсвяткових мандрів по крамницях із якоюсь майже диявольською радістю. Він супроводжував її кожного хрінового дня, штовхаючись або в мережі магазинів Оберна або на центральній вулиці Касл Рока. Його часто впізнають, але він весело відмовляється давати автографи, які просять у нього чимало людей, що хапаються за нагоду несподівано одержати такий незвичайний різдвяний подарунок, але він каже їм, що якщо він бодай на мить відстане від дружини, то, либонь, уже не побачить її до самого Великодня. Можливо, він і втратив почуття гумору, але вона жодного разу не помітила, щоб він утратив рівновагу, навіть тоді, коли люди, які прагнуть одержати від нього автограф, починають штовхатися, а отже, протягом тих небагатьох годин їй здається, що з ним усе гаразд, що він знову стає схожим на себе, попри свій запій, скасовані гастрольні лекції та повільну роботу над новою книжкою.

Різдво вони відзначають дуже весело, обмінюючись багатьма подарунками і влаштувавши посеред дня енергійні танці в постелі. Різдвяну вечерю влаштовують у Канті та Річа, й за десертом Річ запитує у Скота, коли вийде на екрани один із кінофільмів, поставлених за його романами. «Це можуть бути великі гроші», — каже Річ, певно, не знаючи, що чотири попередні адаптації романів Скота для телеекрана зазнали бучного провалу. Лише кіноверсія «Порожніх демонів» (якої Лізі ніколи не бачила) принесла гроші.

Коли вони повертаються додому, почуття гумору повертається до Скота, як ото шугає з неба в піке великий старий бомбардувальник Б-1, і він імітує Річа з такою вбивчою іронією, що Лізі від реготу хапається за живіт. А коли вони повертаються на Шуґар Топ Гіл, то влаштовують іще одну стрибанину в ліжку. Потім Лізі ловить себе на думці, що якщо Скот і справді хворий, то було б добре, якби цією ж таки хворобою заразилися якнайбільше людей, бо світ став би тоді набагато кращим.