Розділ без назви (1)

— Навпаки, — сказав він. — Це ви її не контролювали. Саме тому ви сюди й потрапили. Ви опинилися тут, бо вам забракло смирення, не вистачило самодисципліни. Ви не захотіли підкоритися і поплатилися за це власною психікою. Ви воліли залишитися божевільним, меншістю у кількості однієї людини. Лише дисциплінований розум спроможний побачити реальність, Вінстоне. Ви вважаєте, що реальність — це щось об’єктивне, щось, що існує саме по собі. Ви також вважаєте, що природа реальності самоочевидна. Коли ви обманюєте себе, думаючи, що ви щось бачите, ви вважаєте, що кожен бачить те саме, що й ви. Але я запевняю вас, Вінстоне, що реальність не є зовнішньою категорією. Реальність існує лише у людській свідомості, й більш ніде. І то не в індивідуальній свідомості, яка може помилятися і в будь-якому разі швидко помирає, а лише у колективній і безсмертній свідомості Партії. Те, що Партія вважає істиною, і є істиною. Побачити реальність можливо лише очима Партії. Ви повинні це усвідомити, Вінстоне. Це вимагає у певному сенсі акту саморуйнування, зусилля волі. Перш ніж ви повернете собі здоровий глузд, ви повинні скоритися.

Він кілька хвилин помовчав, немовби даючи час на усвідомлення того, що він щойно казав.

— Ви пам’ятаєте, — провадив О’Браєн, — як записали у своєму щоденнику: «Свобода — це можливість сказати, що два плюс два буде чотири»?

— Так, — відповів Вінстон.

О’Браєн підніс свою ліву руку до Вінстона, заховавши великого пальця і виставивши чотири інші.

— Скільки пальців я вам показую, Вінстоне?

— Чотири.

— А коли Партія скаже, що їх не чотири, а п’ять — скільки тоді їх буде?

— Чотири.

Вимовивши це, він зойкнув від болю. Стрілка циферблата скочила на п’ятдесят п’ять. По всьому Вінстоновому тілу виступив піт. Він судомно хапнув повітря, а його видих супроводжувався важким стогоном, якого він не міг стримати, навіть зціпивши зуби. О’Браєн дивився на нього, все ще показуючи чотири пальці. Він знову торкнувся важеля. Цього разу біль був лише трохи слабшим.

— Скільки пальців ви бачите, Вінстоне?

— Чотири.

Стрілка досягла шістдесяти.

— Скільки я показую вам пальців, Вінстоне?

— Чотири! Чотири! Що я ще можу сказати? Чотири!

Мабуть, стрілка сягнула ще далі, але він уже не дивився на неї. Він бачив лише важке суворе обличчя й чотири пальці. Пальці стриміли перед його очима — величезні, наче стовпи, нечіткі, але, беззаперечно, їх було чотири.

— Скільки пальців ви бачите, Вінстоне?

— Чотири! Припиніть, благаю вас, припиніть! Навіщо ви плутаєте мене? Чотири! Чотири!

— Скільки я показую вам пальців, Вінстоне?

— П’ять! П’ять! П’ять!