Розділ без назви (1)

Він зупинився посеред кімнати. У стіні напроти була діра пам’яті. О’Браєн підняв решітку. Невидимий потік теплого повітря підхопив тонкий клапоть паперу, і він зник у спалаху полум’я. О’Браєн відвернувся від стіни.

— Попіл, — сказав він. — Навіть не попіл — порох. Її немає. Її ніколи не було.

— Але ж вона була! Була! Вона існує у моїй пам’яті. Я пам’ятаю її! Ви пам’ятаєте її!

— Я її не пам’ятаю, — заперечив О’Браєн.

У Вінстона стислося серце. Це було дводумство. Його опанувало відчуття повної безпорадності. Це було б не так важливо, якби він був певен, що О’Браєн бреше. Але скидалося на те, що О’Браєн і справді забув про фотографію. А якщо так, то, можливо, він уже встиг забути й про свої заперечення, що він її пам’ятає, і забув про сам факт свого забування? Чи можна це вважати простим обманом? Можливо, й справді у свідомості можуть відбуватися такі божевільні маніпулювання? Ця думка остаточно збила його з пантелику.

О’Браєн замислено дивився на нього. Зараз він більше, аніж будь-коли, нагадував учителя, що мордується з відсталим, але здібним учнем.

— Існує партійне гасло, в якому йдеться про контроль над минулим, — сказав він. — Повторіть його, будь ласка.

— «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє: хто контролює сучасне, той контролює минуле», — слухняно промовив Вінстон.

— «Хто контролює сучасне, той контролює минуле», — повторив О’Браєн, з легким схваленням киваючи головою. — Але ви, Вінстоне, вважаєте, що минуле справді існує?

Вінстона знову опанувало почуття безпорадності. Його погляд ковзнув на циферблат. Він не те що не знав, яка саме відповідь — «так» чи «ні» — порятує його від болю, він навіть не міг з упевненістю сказати, яку з них він сам вважає правильною.

О’Браєн ледь посміхнувся.

— Ви далекі від метафізики, Вінстоне, — сказав він. — Досі ви ніколи не замислювалися над тим, що таке існування. Я спробую уточнити своє запитання. Чи існує минуле буквально, у просторі? Чи є десь реальність, наповнена реальними об’єктами, де й досі відбувається минуле?

— Ні.

— Тоді, якщо ви вважаєте, що минуле існує, де саме воно існує?

— У записах. У документальних свідченнях.

— У записах. І... ?

— У свідомості. У людській пам’яті.

— У пам’яті. Дуже добре. Ми, Партія, контролюємо всі записи і ми контролюємо всі спогади. Отже, ми контролюємо минуле, ви згодні?

— Але як ви можете перешкодити людям пам’ятати ті чи ті події? — вигукнув Вінстон, знову на мить забувши про циферблат. — Це мимовільний процес. Це від нас не залежить. Як ви можете контролювати пам’ять? Мою ви не контролювали!

О’Браєн знову посуворішав. Він поклав руку на важіль.