Розділ без назви (1)

Він взагалі не пам’ятав, коли припинилися допити. Спочатку був період непроникної темряви, а потім навколо нього потроху матеріалізувалася камера чи кімната, в якій він тепер перебував. Він лежав майже горизонтально на спині і не міг ворухнутися. Його тіло було майже повністю прикуте до лежака. Вони навіть якось зафіксували його потилицю. О’Браєн дивився на нього згори вниз серйозним і дещо сумним поглядом. З такого ракурсу його обличчя здавалося грубим і виснаженим, з мішками під очима і складками втоми, що тяглися від носа до підборіддя. Він був старший, аніж раніше вважав Вінстон — йому було не менше сорока восьми-п’ятдесяти років. Його рука лежала на важелі, під яким був розмічений поділками циферблат.

— Я казав вам, — промовив О’Браєн, — що коли ми знову зустрінемося, то це буде тут.

— Так, — погодився Вінстон.

Без будь-якого попередження, окрім хіба що легкого поруху О’Браєнової руки, на нього накотилася хвиля болю. Це був жахливий біль і, оскільки він не бачив, що з ним відбувається, йому здалося, що його якось смертельно поранили. Він не знав, чи з ним і справді щось таке зробили, чи це був якийсь ефект від електричного струму, але його тіло поступово викручувалось, потроху виверталися суглоби. Незважаючи на жахливий біль, від якого його кинуло у піт, найбільше його доконував страх, що у нього зламається хребет. Він зціпив зуби й важко дихав носом, намагаючись мовчати, скільки зможе.

— Ви боїтеся, — сказав О’Браєн, вдивляючись в його обличчя, — що за мить у вашому тілі щось зламається. А особливо ви боїтеся, що у вас зламається хребет. У вас перед очима стоїть яскрава картина, як ваші хребці розламуються і з них витікає спинний мозок. Саме про це ви думаєте, чи не так, Вінстоне?

Вінстон не відповів. О’Браєн повернув назад важіль на циферблаті. Хвиля болю відкотилася так само швидко, як і з’явилася.

— Це було сорок, — сказав О’Браєн. — Ви бачите, що числа на циферблаті зростають до ста. Будь ласка, під час нашої розмови пам’ятайте, що я будь-якої миті можу завдати вам такого болю, який вважатиму за потрібне. Якщо ви мені збрешете або якось спробуєте ухилитися від відповіді чи просто демонструватимете нижчі за ваші реальні розумові здібності, ви негайно закричите від болю. Ви мене зрозуміли?

— Так, — відповів Вінстон.

О’Браєн полагіднішав. Він замислено поправив свої окуляри й пройшовся кімнатою. Коли він заговорив, його голос був лагідним і терплячим. Він мав вигляд лікаря чи навіть священика[28], налаштованого не карати, а радше пояснювати і переконувати.

— Я панькаюся з вами, Вінстоне, — сказав він, — бо ви того варті. Вам чудово відомо, що з вами. Відомо вже багато років, хоча ви й намагалися про це не думати. У вас проблеми із психікою. Ви страждаєте від поганої пам’яті. Ви не можете пригадати справжніх подій і переконуєте себе, що пам’ятаєте інші, ті, що ніколи не відбувалися. На щастя, це лікується. Але ви ніколи не лікувалися, бо не мали такого бажання. Тут вистачило б невеличкого зусилля волі, але ви не готові його докласти. Навіть тепер я більш ніж упевнений, ви чіпляєтеся за свою хворобу, вважаючи її чеснотою. Зараз я наведу приклад. З якою державою зараз воює Океанія?

— Коли мене заарештували, Океанія воювала з Остазією.

— З Остазією. Добре. Але ж Океанія завжди воювала з Остазією, чи не так?

Вінстон глибоко вдихнув. Він розкрив рота, щоб заговорити, але промовчав. Він не міг відірвати погляду від циферблата.

— Скажіть правду, Вінстоне. Вашу правду, будь ласка. Скажіть мені, що ви пам’ятаєте.

— Я пам’ятаю, що лише за тиждень до того, як мене заарештували, ми ще не воювали з Остазією. Ми були з нею в союзі. А воювали ми з Євразією. Та війна тривала чотири роки. А раніше...

О’Браєн зупинив його порухом руки.

— Ще один приклад, — сказав він. — Кілька років тому ви пережили дуже серйозну галюцинацію. Ви уявили собі, що троє людей, троє колишніх членів Партії на ім’я Джонс, Ааронсон і Рудзерфорд — людей, страчених за зраду й саботаж, після того як вони в усьому повністю зізналися — не коїли тих злочинів, у яких їх звинуватили. Вам здалося, що ви бачили правдиве документальне свідчення, яке доводило, що їхні зізнання були фальшивими. Ви побачили фотографію, через яку у вас і виникла галюцинація. Вам здалося, що ви й справді тримали її в руках. То була ось така фотографія.

У руках О’Браєна з’явилася довга газетна вирізка. У Вінстона було кілька секунд, щоб її роздивитися. Щодо цієї фотографії не було жодних сумнівів. Це була та сама фотографія. Це був ще один примірник фотографії Джонса, Ааронсона та Рудзерфорда на партійній зустрічі у Нью-Йорку, тієї самої, яка одинадцять років тому потрапила йому на очі і яку він відразу знищив. О’Браєн тримав її перед його очима лише якусь мить і відразу ж прибрав. Але він бачив її, він, безперечно, її бачив! Вінстон здійснив відчайдушну, болісну спробу поворушити верхньою частиною свого тіла. Проте він не міг зрушитися бодай на сантиметр. На мить він навіть забув про циферблат. Йому лише хотілося знову потримати ту світлину у своїх руках або принаймні ще раз побачити її.

— Вона існує! — вигукнув він.

— Ні, — сказав О’Браєн.