Розділ без назви (1)

Знову наблизилися кроки. Відчинилися двері. Увійшов О’Браєн.

Вінстон схопився на ноги. Побачене його настільки вразило, що він утратив будь-яку обережність. Уперше за багато років він забув про телеекран.

— Ви теж з ними! — вигукнув він.

— Я вже давно з ними, — сказав О’Браєн із лагідною, майже жалісливою іронією.

Він відступив убік. З-за його спини вигулькнув широкоплечий охоронець із довгим чорним кийком у руці.

— Ви це знали, Вінстоне, — сказав О’Браєн. — Не обманюйте себе. Ви знали — ви завжди знали.

Так, він знав, тепер Вінстон це зрозумів. Але у нього не було часу думати про це. Уся його увага була прикута до кийка в руці охоронця. Він міг уперіщити його будь-куди: по голові, вуху, руці, чи лікті...

Лікоть! Майже паралізований, він упав навколішки, схопившись іншою рукою за вдарений лікоть. Усе навколо вибухнуло жовтим світлом. Неймовірно, просто неймовірно, щоб один удар міг завдати такого болю! Світло розсіялося, і він побачив, як ті двоє згори вниз дивляться на нього. Охоронець посміхався, спостерігаючи за його корчами. Принаймні, він отримав відповідь на одне запитання. Ніколи, нізащо на світі не можна погодитися на посилення болю. Думаючи про біль, можна хотіти лише одного: щоб він припинився. У світі немає нічого гіршого за фізичний біль. Перед лицем болю немає героїв, знову й знову думав він, скорчившись на підлозі, марно хапаючись за свою скалічену ліву руку.

Розділ 2

Він лежав на чомусь схожому на розкладне ліжко, настільки скутий, що навіть не міг поворухнутися. Йому в обличчя било світло, яке здавалося ще яскравішим, ніж зазвичай. Поруч стояв О’Браєн і пильно на нього дивився. З іншого боку стояв чоловік у білому халаті зі шприцом у руці.

Навіть розплющивши очі, він не міг одразу зрозуміти, де перебуває. Йому здавалося, ніби він випірнув у цій кімнаті з якогось геть іншого світу, немов піднявся сюди з глибини. Він не знав, скільки саме перебував там, унизу. Відтоді як вони його заарештували, він не бачив ані темряви, ані денного світла. Крім того, його спогади не були безперервними. Траплялося, що ланцюжок його свідомості, навіть такої, яка буває уві сні, вривався і виникав знову лише після якогось провалу. Але він не знав, як довго тривали ті провали — дні, тижні чи всього лише секунди.

Жахіття почалося з першим ударом по ліктю. Згодом він зрозумів: усе, що тоді сталося, було лише вступом, рутинним допитом, якому піддавали майже всіх в’язнів. Була ціла низка злочинів — шпіонаж, саботаж і подібне, — в яких кожен мусив неодмінно зізнатися. Це була формальність, хоча тортури були цілком реальними. Він не міг пригадати, скільки разів його били і скільки саме тривало кожне побиття. Щоразу він бачив п’ятьох-шістьох чоловіків у чорних комбінезонах. Його били кулаками, іноді кийками, бувало — сталевими прутами чи ногами. Траплялося, що він бездумно, як тварина, звиваючись усім тілом, качався підлогою у нескінченних і безнадійних спробах уникнути копняків, проте він отримував їх усе більше й більше, важкі черевики били його по ребрах, по животу, ліктях, гомілках, у пах, куприк. Були хвилини, коли здавалося, що муки тривали нескінченно, і найжорстокішим, найнепрощеннішим йому здавалося не те, що його продовжують бити, а те, що він ніяк не може знепритомніти. Бувало, у нього здавали нерви і він ще до побиття починав кричати, благаючи пощади, коли лише один вигляд піднятого для удару кулака примушував його зізнаватися у справжніх і вигаданих злочинах. Також траплялося, що він сповнювався рішучості ні в чому не зізнаватися, коли кожне слово витискали з нього між нападами лютого болю, які не давали йому продихнути, а бували хвилини, коли він малодушно намагався вигадати компроміс, кажучи собі: «Я зізнаюся, але не зразу. Я мушу триматися доти, доки зможу терпіти біль. Ще кілька копняків, ще два копняки, й тоді я скажу їм усе, що вони хочуть». Іноді його били доти, доки він уже не міг триматися на ногах і, як мішок із картоплею, падав на кам’яну підлогу камери, і його на кілька годин залишали у спокої, щоб він очуняв, а потім підводили й знову били. Були також періоди, коли він дуже довго не міг прийти до тями. Він пам’ятав їх зовсім невиразно, бо вони минали для нього здебільшого уві сні або коли він був без свідомості. Він пригадував камеру з ліжком із дощок — щось подібне до полиці, яка стриміла зі стіни, металевий умивальник, пригадував, як йому давали поїсти гарячого супу, давали хліб, а іноді й каву. Він пам’ятав брутального перукаря, який приходив його поголити й підстригти волосся, і заклопотаних неприємних чоловіків у білих халатах, які мацали у нього пульс, стукали по його тілу, перевіряючи рефлекси, піднімали йому повіки, обмацували його грубими пальцями, шукаючи зламані кістки, і робили уколи, щоб він заснув.

Його стали рідше бити, а потім лише погрожували, викликаючи у пам’яті жах, з яким він будь-якої миті знову муситиме зустрітися, якщо їм не сподобаються його відповіді. Тепер його допитували не грубі головорізи в чорних комбінезонах, а партійні розумники, невеличкі круглі чоловічки в блискучих окулярах зі швидкими рухами, які працювали з ним періодами, що тривали, як йому здавалося, по десять-дванадцять годин поспіль. Ці інші допитувачі стежили за тим, щоб він постійно перебував у стані легкого болю, але покладалися вони головним чином не на біль. Вони ляскали його по обличчю, крутили йому вуха, смикали за волосся, примушували стояти на одній нозі, не відпускали до вбиральні, світили яскравим світлом йому в очі, аж поки з них не котилися сльози. Але їхньою метою було просто принизити його і знищити його спроможність думати й опиратися, їхньою головною зброєю було нещадний допит, який тривав і тривав, година за годиною. Вони ловили його на словах, влаштовували пастки, перекручували все, що він казав, знову й знову звинувачуючи його у брехні та суперечностях, аж поки він починав плакати від сорому і нервової перевтоми. Іноді на одному допиті він плакав по десять разів. Здебільшого вони його ображали і щоразу, коли він вагався, погрожували знову передати охоронцям, але іноді вони несподівано змінювали тон, називали його товаришем, апелювали до Ангсоцу і Старшого Брата й сумно запитували, невже він і досі не відчув, скільки шкоди завдав Партії, і чи не хоче він спокутувати заподіяне зло. Коли після багатогодинних допитів у нього не витримували нерви, то навіть це запитання доводило його до бурхливих сліз. Зрештою, ці докірливі лагідні голоси виявилися ефективнішими, аніж черевики та кулаки охоронців. Він перетворився на рот, що відповідав, і на руку, що підписувала геть усе, що від нього вимагали. Він переймався лише тим, щоб угадувати, в чому саме він має зізнатися, а потім відразу швиденько зізнавався, поки знову не розпочалося залякування. Він зізнавався в убивствах видатних членів Партії, у розповсюдженні бунтівних памфлетів, розбазарюванні громадських фондів, продажу військових таємниць, у всіх різновидах саботажу. Він зізнався, що був шпигуном на ставці Остазійського уряду ще з 1968 року. Він зізнався, що вірить у Бога, обожнює капіталізм і є сексуальним збоченцем. Він зізнався, що вбив власну дружину, хоча й усвідомлював, що його допитувачі не могли не знати, що вона й досі жива. Він зізнався, що роками підтримував постійний зв’язок із Ґолдштайном і був членом підпільної організації, куди входили майже всі ті люди, яких він будь-коли знав. Найлегше було відразу в усьому зізнаватися і всіх втягувати у це коло зізнань. Крім того, у певному сенсі, він говорив правду. Він і справді був ворогом Партії, а в розумінні Партії між думкою і дією не було жодної різниці.

Були ще й інші спогади. Вони не були пов’язані між собою і нагадували розрізнені зображення посеред пітьми.

Він перебував у камері, яка могла бути як темною, так і світлою, бо він нічого не бачив, окрім двох очей. Біля його руки повільно й ритмічно цокав якийсь прилад. Очі стали більшими й променистішими. Несподівано він підвівся зі свого місця, пірнув у ті очі, і вони його поглинули.

Він сидів під сліпучим світлом, прив’язаний до стільця й оточений циферблатами. Чоловік у білому халаті дивився на циферблати. Зовні пролунало гупання важких черевиків. Двері відчинилися. Увійшов офіцер із восковим обличчям у супроводі двох охоронців.

— У сто першу[27], — сказав офіцер.

Чоловік у білому халаті не обернувся. Продовжуючи стежити за циферблатами, він навіть не поглянув у Вінстонів бік.

Його котили величезним, завширшки з кілометр, коридором, залитим яскравим золотавим світлом, а він дзвінко сміявся і гучно навсібіч сипав зізнаннями. Він зізнавався в усьому, навіть у тому, в чому не зізнавався під тортурами. Він розповідав історію всього свого життя перед уже добре знайомою публікою. Поруч були охоронці, інші допитувачі, люди у білих халатах, О’Браєн, Джулія, містер Чаррінгтон — усі вони поруч котилися коридором, кричали й сміялися. Їм якось вдалося уникнути чогось жахливого, чогось, що мало з ними трапитися, але не трапилося. Усе було гаразд, більше не буде болю, кожна подробиця його життя була розкрита, зрозуміла, прощена.

Він почав підводитися з лежака, бо йому здалося, що він почув голос О’Браєна. На всіх допитах його не полишало відчуття, що десь тут, зовсім поруч був О’Браєн, хоча насправді він його там ніколи не бачив. Так, тут усім верховодив О’Браєн. Це він нацьковував охоронців на Вінстона і стежив, щоб вони його не вбили. Він вирішував, коли Вінстон має кричати від болю, а коли йому слід перепочити, коли його треба нагодувати, а коли йому потрібно поспати і коли йому в руку треба ввести наркотики. Це він ставив запитання і пропонував відповіді. Він був мучителем, він був охоронцем, він був його інквізитором, він був його другом. А одного разу — Вінстон не пам’ятав, чи це було у наркотичному маренні, чи просто уві сні, чи навіть коли він не спав — чийсь голос прошепотів йому на вухо: «Не турбуйся, Вінстоне, я наглядаю за тобою. Я спостерігав за тобою сім років. А тепер настала поворотна мить. Я врятую тебе, я зроблю тебе досконалим». Він не знав, чи належав цей голос О’Браєнові, але це був той самий голос, який сім років тому в іншому сні сказав йому: «Ми зустрінемося там, де не буде темряви».