Розділ без назви (1)

З телеекрана пролунало оглушливе розлючене ревіння. Той, що без підборіддя, злякано відстрибнув назад. А чоловік з обтягненим шкірою черепом засунув руки за спину, ніби показуючи всьому світові, що він відмовляється від подарунка.

— Бамстед! — проревів голос. — Двадцять сім тринадцять, Бамстед Дж[26].! Викинь хліб!

Чоловік без підборіддя кинув свій хліб на підлогу.

— Стояти на місці! — гаркнув голос. — Дивитись на двері. Не ворушитись.

Чоловік без підборіддя скорився. Його надуті щоки мимоволі тремтіли. Двері з брязкотом відчинилися. Увійшов молодий офіцер і відразу ж відступив убік. За ним з’явився низькорослий, кремезний охоронець із могутніми руками й масивними плечима. Він зупинився перед чоловіком без підборіддя, а потім, за сигналом офіцера, завдав страшного удару прямо по зубах, підкріпивши його вагою всього свого тіла. Здавалося, сила удару відірвала того від підлоги. Його тіло пролетіло камерою і врізалося в унітаз. Якийсь час він лежав, мов непритомний, і з його рота й носа струменіла чорна кров. Він ніби мимоволі застогнав і тонко заскиглив. Потім перевернувся і, хитаючись, зіп’явся на руки й коліна. Разом із цівкою крові й слини у нього з рота випали дві половинки зламаного зубного протеза.

В’язні сиділи дуже тихо, схрестивши руки на колінах. Чоловік без підборіддя поповз до свого місця. Один бік його обличчя геть почорнів, а рот перетворився на безформну масу кольору стиглої вишні з чорним отвором посередині. Краплі крові знову й знову точилися йому на груди. Сірі очі досі бігали від обличчя до обличчя з іще винуватішим виразом, ніж раніше, так ніби він намагався розібратися, наскільки інші зневажають його за це приниження.

Двері відчинилися. Офіцер недбало показав на чоловіка з обтягненим шкірою черепом.

— У сто першу, — сказав він.

Біля Вінстона почулося глибоке зітхання і зчинилася метушня. Чоловік упав навколішки, тримаючи складені руки за спиною.

— Товаришу! Офіцере! — закричав він. — Не треба мене туди забирати! Хіба я не все сказав? Що ще ви хочете знати? Я ж у всьому зізнався, у всьому! Лише скажіть мені, що вам треба, і я відразу признаюся! Я все підпишу. Тільки не ведіть мене у сто першу!

— У сто першу, — повторив офіцер.

Уже й без того бліде обличчя чоловіка-черепа набуло небаченого кольору, який Вінстон узагалі вважав неможливим. Воно стало зеленавим.

— Робіть зі мною, що хочете! — заволав він. — Ви тижнями морили мене голодом. Закругляйтеся і дайте мені померти. Розстріляйте мене. Повісьте. Посадіть на двадцять п’ять років. Може, потрібно ще когось виказати? Лише назвіть мені його, і я скажу вам усе, що ви хочете. Мені байдуже, хто це і що ви з ним зробите. У мене дружина і троє дітей. Найстаршому з них лише шість років. Ви можете привести їх усіх сюди і перерізати їм горлянки просто у мене на очах, і я мовчки стоятиму і дивитимуся. Але тільки не сто перша кімната!

— У сто першу, — знову сказав офіцер.

Чоловік окинув божевільним поглядом інших в’язнів, наче йому сяйнула думка, що він може запропонувати замість себе когось іншого. Його очі зупинилися на розтовченому обличчі чоловіка без підборіддя. Він показав на нього своєю худою рукою.

— Ось кого треба забрати, а не мене! — крикнув він. — Ви не чули, що він сказав, коли ви розбивали йому обличчя. Дайте мені шанс, і я вам повторю кожне його слово. Це він проти Партії, а не я. — Охоронці ступили вперед. Бідолашний заверещав. — Ви його не чули! — ще раз крикнув він. — Щось сталося з телеекраном. Це він вам потрібен. Забирайте його, а не мене!

Два кремезні охоронці зупинилися, щоб узяти його під руки. Але цієї миті той упав на підлогу, ухопився за залізну ніжку лави і почав по-звірячому вити. Охоронці схопили його, намагаючись відірвати від лави, але той з дивовижною силою чіплявся за неї. Вони секунд двадцять тягли й смикали його. В’язні сиділи тихо, схрестивши руки на колінах, і дивилися прямо перед собою. Виття стихло — у нещасного забракло дихання, він вклав свої останні сили в те, щоб утриматися за ніжку лави. Потім пролунав зовсім інший крик. Черевик охоронця зламав йому пальці однієї руки. Нарешті вони звели його на ноги.

— У сто першу, — наказав офіцер.

Чоловіка вивели. Втративши бажання чинити опір, він ішов, похитуючись, опустивши голову і підтримуючи свою покалічену руку.

Минуло багато часу. Якщо чоловіка з обтягнутим шкірою черепом вивели опівночі, то вже настав ранок, якщо ж його забрали вранці, то вже був полудень. Вінстон залишився один і вже багато годин сидів на самоті. Від сидіння на вузькій лаві з’явився такий нестерпний біль, що іноді він підводився й ходив по камері. Голос із телеекрана за це не дорікав. Шматок хліба й досі лежав на тому місці, куди його викинув чоловік без підборіддя. Спочатку йому було дуже важко стримуватися, щоб не дивитися на нього, але тепер голод поступився місцем спразі. У роті стало бридко і сухо. Гудіння і яскраве біле світло його страшенно втомили, у голові було порожньо. Він підводився на ноги, бо біль у кістках ставав нестерпним, а потім знову сідав, бо починала йти обертом голова і він боявся, що впаде. А коли йому щастило трохи себе опанувати — знову повертався жах. Іноді з дедалі слабшою надією він думав про О’Браєна і про лезо для гоління. Можливо, йому передадуть лезо з їжею, якщо йому, звичайно, колись дадуть поїсти. Про Джулію він майже не згадував. Вона також десь страждала, можливо, навіть більше, ніж він. Можливо, цієї миті вона стогне від болю. Він подумав: «Чи погодився б я терпіти удвічі більші муки заради порятунку Джулії? Так, погодився б». Але це рішення було всього лише у нього в думках, ухвалене тому, що він мусив так вирішити. Він його не відчував по-справжньому. Тут ти не можеш відчути нічого. Окрім болю та передчуття болю, тут неможливо нічого по-справжньому відчувати. З іншого боку, чи можна, страждаючи, з якоїсь причини свідомо бажати посилення цих страждань? Але на це запитання він не мав відповіді.