Розділ «ПОНЕДІЛОК, 26 ВЕРЕСНЯ»

— Ось вони! Ось вони!

Натовп зануртував.

— Послухайте, — вигукнула продавчиня, — дасте ви мені перелічити їх чи ні?

— Не пхайтеся! — сказала пристойно вбрана пані. — Не пхайтеся, кажу вам!

— Та не пхаюсь я, пані, — відказав невисокий опецьок, — мене самого пхають.

— А я, — озвався кощавий чолов'яга, — прошу вас бути чемним із моєю дружиною.

Пані в траурі обернулася до Емілії.

— Це вже третя сварка, яку я спостерігаю сьогодні.

— Ох, — сказала Емілія, — все від того, що люди за цієї пори зробилися такі нервові.

Літак наближався до гір; Ґомес поглянув на них, а потім глянув на річки і поля внизу, ліворуч було геть кругле місто, все було таке кумедне і таке мале, то була Франція, зелена і жовта, з килимами трави і її спокійними річками. «Прощавай! Прощавай!» Він заглибився в гори, прощавайте турнедо Россіні, сигари і вродливі жінки, він, ширяючи, спуститься до червоної голої землі, до крови. Прощавай! Прощавай; всі французи були там, під ним, у круглому місті, в полях, на берегах річок: вісімнадцята година тридцять п'ять хвилин, вони кишать, наче мурашки, чекають промови Гітлера. За тисячі метрів піді мною вони чекають промови Гітлера. А я нічого не чекаю. За чверть години він більше не побачить цих спокійних лук, величезні кам'яні брили відокремлять його від цієї землі страху й захланности. За чверть години він спуститься до марних людей зі жвавими порухами й суворими очима, до своїх людей. Він був щасливий, у горлі застряв давкий клубок тривоги. Гори наближалися, тепер вони були брунатні. Він подумав: якою ж я побачу Барселону?

— Увійдіть, — сказала Зезета.

Це була пані, повнява і дуже гарна, в солом'яному капелюшку і в картатому костюмі. Вона роззирнулася довкруги, роздимаючи ніздрі, й відразу ж люб'язно всміхнулася.

— Пані Сюзана Таєр?

— Так, це я, — відказала заінтригована Зезета.

Вона підвелася. Подумала, що в неї червоні очі й зіперлася об підвіконня. Пані дивилася на неї, кліпаючи очима. Якщо гарненько її роздивитися, то вона видавалася старшою. У неї був зморений вигляд.

— Я часом не потурбувала вас?

— Та ні, — відказала Зезета. — Сідайте.

Пані нахилилася над стільцем, глянула на нього, а потім сіла. Трималася вона дуже штивно, її спина не торкалася спинки стільця.

— З сьогоднішнього ранку я піднялася на сорок поверхів. А люди не завжди здогадуються запропонувати стілець.

Зезета помітила, що на пальці в неї ще стримить наперсток. Вона зняла його й кинула до коробки з нитками. Цієї миті на плиті почав шкварчати біфштекс. Вона зашарілася, підбігла до плити й вимкнула газ. Та запах лишився.