Розділ «ПОНЕДІЛОК, 26 ВЕРЕСНЯ»

Вона зробила химерну гримасу і стулила рота. Сказала йому:

— Не така молода, як ти, негіднику.

Він хотів було вилізти з ліжка, та вона міцно тримала його; він був голий і беззахисний, тож відчув себе жалюгідним.

— Негіднику ти малий, — сказала вона, — малий ти негіднику.

Чорні руки поволі спускалися уздовж його стегон. Врешті, подумалося йому, не всім випадає нагода втратити цноту з негритянкою. Він повалився горізнач, й чорні та сірі спідниці закружляли за кілька сантиметрів од його лиця. Чоловік позад нього вже волав не так голосно, це було радше харчання, щось на кшталт булькання. Над головою в нього піднявся черевик, він побачив підошву з гострим носаком, на закаблукові прилипла грудочка землі; підошва з рипінням стала біля його лежака; то був здоровецький чорний черевик із гудзиками. Він звів погляд, угледів сутану й, вище в повітрі, дві чорні волохаті ніздрі над брижами. Бланшар прошепотів йому на вухо:

— Либонь, геть йому зле, нашому приятелеві, якщо вже до нього погукали попа.

— Що з ним? — поспитався Шарль.

— Хтозна, от тільки П'єро каже, що незабаром він богу душу віддасть.

Шарль подумав: а чому не я? Він бачив своє життя і думав собі: чому не я? Біля нього пройшло двоє чоловіків із бригади, він упізнав їх за сукном штанів; позаду лунав солодкий і спокійний голос священика; недужий уже не стогнав. «Сконав, либонь», — подумав Шарль. Пройшла медсестра, в руках вона тримала миску; він несміло сказав:

— Пані, не могли б ви зараз туди піти?

Шаріючись від люті, вона опустила на нього очі.

— Це знову ви? Що вам потрібно?

— Може, ви послали б когось до жінок? Її зовуть Катріна.

— Ох, дайте мені святий спокій! — відрубала вона. — Ви вже вчетверте просите за це.

— Просто запитайте її прізвище і скажіть їй моє, це ж не забере у вас багато часу.

— Тут вмирає людина, — гостро сказала вона. — Гадаєте, мені є коли займатися вашими дурницями.

Вона пішла, і той чоловік знову застогнав; це несила було терпіти. Шарль обернув своє люстерко; він угледів тіла, котрі, мов хвилі у морі, лежали одне біля одного, а в глибині величезний зад священика, який укляк навколішки біля недужого. Над ними був комин із дзеркалом у рамі. Священик підвівся, і носії схилилися над тілом, понесли його.

— Він помер? — поспитався Бланшар.

На Бланшаровому лежакові не було рухомого дзеркальця.

— Не знаю, — відказав Шарль.