Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

В обличчя Шарлеві вдарила цівка води. Він утерся й почав відпльовуватися; Бланшар сміявся.

— Йолоп! — сказав Шарль. Він дістав носовичка й витер шию, змушуючи себе засміятися. — Це знову твій водяний пістолет?

— А певно, — регочучи, відказав Бланшар. — Я ж не змилив, еге? Простісінько в рило! Не гнівайся, в мене фортелів повні кишені: будемо тішитися в дорозі!

— Ох і йолоп, — щасливо регочучи, сказав Шарль. — Ох і йолоп, дітвак якийсь!

Він трохи боявся Бланшара: їхні лежаки були поруч, якщо він захоче мене вщипнути або вкинути мені колючку під укривало, йому досить руку простягнути. Не щастить мені, подумалося йому; треба матися на бачності, аж поки приїдемо. Він зітхнув і завважив, що дивиться на стелю, велику похмуру площину з силою-силенною заклепок. Він обернув своє люстерко назад, шкло було чорне, мов закіптюжена шкляна пластинка. Шарль трохи звівся і кинув оком доокруж. Розсувні двері вони залишили відчиненими навстіж; у вагон цідилося бліде світло, воно пробігало лежачими тілами, торкалося укривал, падало на обличчя. Та освітлений простір обмежувався дверним прозором; о праву й о ліву руч лежала майже цілковита темрява. Ото щасливці, мабуть, вони тицьнули щось носіям; тепер у них буде і світло, і свіже повітря; звівшись на ліктях, вони вряди-годи можуть побачити і зелені дерева. Він знесилено впав на лежак; сорочка його просякла потом, хоч викручуй. Швидше б уже рушали! Та потяг знай стояв, покинутий, оповитий сонцем. Чудернацький дух, — прілої соломи і парфумів „Убіґан“, — стояв на рівні підлоги. Він витягнув шию, щоб уникнути його, бо той дух викликав у нього нудоту, але піт стікав у нього по обличчю, тож він знову ліг і сопух накрив його з головою. Надворі видно було рейки, і сонце, і порожні вагони на запасних коліях, і білі від пилюги кущі: пустеля. А трохи далі була неділя. Неділя в Берку: дітлахи, які гралися на пляжі, родини, що смакували каву на терасах кав'ярень. Цікаво, подумалося йому, цікаво. В тому кінці вагона почувся голос:

— Денісе! Агов, Денісе!

Ніхто не відповів.

— Морісе, ти тут?

Запала тиша, потім голос із досадою сказав:

— Негідники!

Тиша обірвалася. Поруч із Шарлем хтось простогнав:

— Ох і спека.

І слабкий, тремтячий голос, голос важко хворого відказав:

— Коли потяг рушить, буде легше.

Вони розмовляли навмання, не впізнаючи одне одного; хтось захихотів і сказав:

— Отак їздять солдати.

І знову запала тиша. Спека, тиша, тривога. Раптом Шарль уздрів дві гожі ноги в панчохах із білих ниток, його погляд піднявся білим халатом: це була вродлива медсестра. Вона допіру залізла у вагон. В одній руці вона тримала валізу, в другій складаний стільчик; вона роздратованим поглядом окинула вагон.

— Божевілля, — сказала вона. — Чистісіньке божевілля.

— Як-як? — поспитався знадвору чийсь грубий голос.

— Якби ви бодай трохи подумали, то, напевне, второпали б, що не можна тримати жінок в одному вагоні з чоловіками.