Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

— Хлопче, у тебе мобілізаційна посвідка номер два. Тебе чекають у казармі в Монпельє. Раджу тобі поспішити, а то тебе зарахують до тих, хто ухиляється од війська.

— В Монпельє? — приголомшено перепитав Здоровань Луї. — Таж мені немає чого робити у Монпельє.

Рібадо розлютився.

— Кажу ж, ти мобілізований! — вигукнув він. — У тебе мобілізаційна посвідка номер два, тебе призвали до війська!

Здоровань Луї запхав квиток до кишені.

— То що, ви не візьмете мене на роботу? — поспитався він.

— Я не беру на роботу дезертирів.

Здоровань Луї нагнувся й підняв діжку.

— Вірю, вірю, — хутко сказав Рібадо. — Ти силань, тут нічого не скажеш. Та який мені з того зиск, якщо тебе заарештують за сорок вісім годин.

Здоровань Луї поклав діжку на плече; насупивши густі брови, він зосереджено дивився на Рібада. Рібадо стенув плечима:

— Шкодую, — сказав він.

Більше не було про що говорити. Він одійшов, думаючи собі: «Дезертир мені не потрібен». Потім гукнув:

— Гей, Шарло!

— Га? — поспитався той.

— Глянь на того чолов'ягу, він ухиляється од війська.

— Шкода, — сказав Шарло. — Він міг би добряче стати нам у пригоді.

— Я не хочу наймати дезертирів, — сказав Рібадо.

— Та певно ж, — відказав Шарло.

Обоє обернулися: високий чолов'яга поставив діжку на землю, він із нещасним виглядом крутив у руках свій військовий квиток.

Юрма оточувала їх, несла, кружеляла їх і, кружеляючи, густішала, Рене вже й сам не знав, стоїть він непорушно чи кружеляє разом із юрбою. Він дивився на французькі знамена, які майоріли над входом у Східний вокзал; війна була там, на кінцях рейок, поки що вона не давалася взнаки, він почував, що йому загрожує набагато ближча катастрофа: юрма, це таке ненадійне, над нею завжди ширяє лихо. Похорони Ґаллієні, він повзе, він тягне свою білу сукенку поміж чорним корінням юрми, під спекотою сонця, підвищення падає, не дивися, вони понесли непорушну жінку, її нога в червоному мереживі стирчить із роздертого черевичка; юрма оточувала його під світлим і порожнім небом, ненавиджу юрмиська, він скрізь відчував очі, сонця, від яких розпускалися огненні квіти на його спині й животі, які пекли його довгий блідий ніс, від'їзд у передмістя в перші неділі травня, а наступного дня в газетах буде: «Червона неділя», кількоро душ розчавили у натовпі. Ірена захищала його своїм маленьким пухким тілом, не дивися, вона цупить мене за руку, вона тягне мене, і жінка проходить за мною, ковзає над натовпом, наче мрець Гангом. Вона осудливо дивилася на підняті кулаки, вони там, віддалік, під триколірними знаменами, над морем кашкетів. Вона каже: