Розділ «IV»

— Мені хочеться, щоб дим немов би випускала моя рука. Це було б так цікаво, рука, що випускає дим.

— Так не вийде, він дуже хутко вивітрюється.

— Я знаю, це й дратує мене, та не можу зупинитися. Я відчуваю свій подих, який лоскоче мою руку, проходить він якраз посередині, це таке, наче рука поділяється надвоє якоюсь перегородкою.

Вона засміялася і враз замовкла, все дмухаючи на свою руку, невдоволено й затято. Потім покинула цигарку і струснула головою; пахощі її кіс вдарили в ніздрі Матьє. То був запах печива й ванільного цукру, тому що вона мила голову яєчним жовтком; та в цих пахощах кондитерської відчувався присмак тіла.

Матьє подумав про Сару.

— Про що ви думаєте, Івіш? — поспитався він.

На мить вона, розгубившись, завмерла з роззявленим ротом, потім знову напустила на себе замисленого вигляду й обличчя її замкнулося. Матьє відчув, що він стомився дивитися на неї, в нього защеміло в кутиках очей.

— Про що ви думаєте? — повторив він.

— Я… — Івіш стрепенулася. — Ви ввесь час запитуєте про це. Та ні про що конкретне. Про це не скажеш словами, воно не надається до висловлення.

— А все ж таки?

— Ну добре, от я, наприклад, дивилася на цього чоловічка, який щойно прийшов. Що вам хочеться від мене почути? Щоб я вам сказала: він гладкий, утирає лоба хусточкою, на ньому краватка… дивно, що ви змушуєте мене говорити про таке, — сказала вона, зненацька засоромившись і розлютившись, — це ж геть неважливо.

— Та ні, для мене важливо. Мені так хотілося б, аби ви думали вголос.

Івіш мимоволі посміхнулася.

— Це погано, — сказала вона, — мову нам дано не для цього.

— Дивно, але до мови у вас така шаноба, як у тубільця; здається, ви вважаєте, ніби вона створена для того, аби сповіщати про смерті, шлюби, чи служити меси. Втім. ви дивилися не на людей, Івіш, я спостерігав за вами, ви дивилися на свою руку, а потім на ногу. Крім того, я ж знаю, про що ви думали.

— Навіщо ж ви тоді запитуєте? Не треба великої хитрости, щоб здогадатись: я думала про іспит.

— Ви боїтеся провалитися, еге ж?

— Звичайно ж, боюся провалитися. Чи, радше, ні, не боюся. Я й так знаю, що провалилася.

Матьє знову відчув на вустах присмак катастрофи: якщо вона провалиться, то він її вже ніколи не побачить. А вона ж таки провалиться: це ясно, як божий день.

— Не хочу повертатися в Лаон, — з відчаєм промовила Івіш. — Якщо я провалю іспит і повернуся, то мені звідти вже не вирватися, вони сказали, що це був мій остатній шанс.