Розділ «IV»

— У вас така гарна блузка, Івіш.

Цього не треба було робити: Івіш напружено схилила голову і збентежено помацала блузку. Вона сприймала компліменти, як образи, неначе хтось на шматки рубав сокирою її образ, грубуватий і чарівливий, образ, якому вона боялася піддатися. На самоті вона могла міркувати над тим, чи підходить він їй. Вона думала про нього без слів, з якоюсь ніжною впевненістю й ласкавістю. Матьє покірно дивився на її тендітні плечі, на її високу круглу шию. Вона часто казала: «Ненавиджу людей, котрі не відчувають свого тіла». Матьє відчував своє тіло, але радше як здоровезну, обтяжливу оболонку.

— Ви ще хочете подивитися полотна Ґоґена?

— Якого Ґоґена? А, виставку, про яку ви мені казали? Гаразд, ходімо.

— У вас такий вигляд, ніби ви не хочете йти.

— Та ні, хочу.

— Якщо не хочте, Івіш, то скажіть.

— Але ви ж хочете.

— Ви знаєте, що я вже туди ходив. Я хочу показати її вам, якщо вам це принесе задоволення, та, якщо не хочете, то вона мене вже не цікавить.

— Якщо так, то я пішла б іншим разом.

— Таж виставка завтра закривається, — розчаровано відказав Матьє.

— Що ж, тим гірше, колись же вона знову відкриється, — мляво сказала Івіш. І жваво додала: — Їх же завжди знову відкривають, правда ж?

— Івіш, — з ледве помітною роздратованістю сказав Матьє, — оце ви така. Краще скажіть, що вам не хочеться, ви ж бо знаєте, що таке не швидко повториться.

— Гаразд, — любенько вела вона далі, — мені не хочеться туди, бо я по зав'язку сита цим іспитом. Це страх божий, так довго змушувати чекать результатів.

— Хіба це не взавтра?

— От-от. — І додала, торкаючись кінчиками пальців його рукава: — Не треба звертати на мене увагу, сьогодні я мов не своя. Я залежу від інших, це принизливо, у мене ввесь час перед очима білий листок, пришпилений до сірої стіни. Вони змушують тебе тільки про це й думати. Прокинувшись сьогодні вранці, я втямила, що живу завтрашнім днем; сьогоднішній день пішов у нівеч, це викреслений день. Вони вкрали його у мене, а в мене їх не так багато.

Вона тихо і швидко додала:

— Я провалилася на практичному з ботаніки.

— Розумію, — мовив Матьє.

Йому захотілося відшукати у своїх спогадах тривогу, яка допомогла б збагнути переживання Івіш. Можливо, напередодні конкурсу на посаду викладача ліцею… Та що б там не було, а це й порівняти не можна. Він прожив спокійно, без ризику. Тепер він почувався таким беззахисним посеред загрозливого світу, та це було через Івіш.