Розділ «XV»

— А чайничок для запарювання?

— Тож бо й воно, — сказав Матьє. І побіг на кухню.

— Дякую.

Вигляд у неї був так само понурий, та вона трохи пожвавішала. Ось вона налляла води в чайничок і за кілька хвиль сіла.

— Нехай запариться, — сказала вона.

Запала мовчанка, потім вона знову обізвалася:

— Не подобається мені ваше помешкання.

— Так я і думав, — посміхнувся Матьє. — Та якщо ви трохи отямитеся, то ми зможемо вийти надвір.

— А куди нам іти? — поспиталася Івіш. — Ні, — покрутила вона головою, — мені приємно тут. Всі ті кав'ярні кружеляють увіччю; ну, а люди, це просто жах якийсь. Тут негарно, зате спокійно. Можете завісити штори? Ми засвітим оцю лампадку.

Матьє підвівся. Він зачинив віконниці і порозв'язував шнури. Важкі зелені штори поволі стулилися. Він засвітив лампу на столику.

— Ось і ніч, — зачаровано мовила Івіш.

Вона відкинулася на подушки дивану.

— Як затишно, таке враження, наче днина вже скінчилася. Мені хотілося б, аби вже смеркло, коли я вийду звідси, я боюся знову побачити білий день.

— Ви будете тут, скільки вам захочеться, — сказав Матьє. — До мене ніхто не повинен прийти. Навіть якщо і прийде хтось, то ми йому не відчинимо. Я геть вільний.

Це була неправда: об одинадцятій вечора на нього чекала Марсель. Нехай чекає, розлючено подумалося йому.

— Коли ви їдете? — поспитався він.

— Завтра. Потягом ополудні.

Якусь хвилю Матьє мовчав. А потім обізвався, пильнуючи за своїм голосом:

— Я проведу вас на вокзал.

— Ні! — відрубала Івіш. — Це такий жах, ці слиняві прощання, вони тягнуться неначе ґума. Крім того, я буду з ніг падати від утоми.