Розділ «XI»

— Мені теж, — посміхнувся Матьє.

Він був щасливий. Він прочитав написи «Для панів» і «Для пань» золотими літерами на двох дверях, пофарбованих сірою емалевою фарбою, поглянув на підлогу, мощену білою плиткою, вдихнув ганусовий запах дезінфекції, й серце його аж заспівало від утіхи.

— Либонь, не так уже й неприємно бути служницею в вбиральні, — сказав він від щирого серця.

— Та певно ж! — розквітла Івіш.

Вона глянула на нього з незграбною ніжністю, трохи повагалася, а потім зненацька приклала долоню своєї лівої руки до пораненої долоні Матьє. М'яко ляснуло.

— Змішування крови, — пояснила вона.

Матьє мовчки стиснув її руку й відчув різкий біль, йому здалося, ніби на долоні в нього відкрилася якась хижа паща.

— Ви робите мені боляче, — сказала Івіш.

— Знаю.

Служниця вилізла із шафи, її обличчя трохи почервоніло. Вона відчинила скриньку з білої бляхи.

— Ось тут усе, — сказала вона.

Матьє побачив пляшечку з йодом, голки, ножиці й бинти.

— Гарно ж ви запаслися, — сказав він.

Вона статечно кивнула.

— Ох, бувають такі дні, коли не до жартів. Позавчора одна жінка жбурнула своїм келихом у голову одному з наших постійних відвідувачів. Кров так цебеніла в того пана, так цебеніла, я злякалася за його очі, бо вийняла у нього з брови чималий уламок шкла.

— Хай йому дідько! — покрутив головою Матьє.

Жінка поралася біля Івіш.

— Потерпіть, кицю моя, воно трохи буде щеміти, це настоянка йоду. От і все.

— Ви… ви не вважатимете нескромністю, коли я щось запитаю? — неголосно поспитала Івіш.

— Нітрохи.