Розділ «XI»

— Ну? — поспиталася Івіш. — Скажете, неправда?

— Та наче правда.

Він побачив недобре плескате обличчя Івіш, злостиві й туманні очиці, й подумав: «Краще помовчати». Жінка в чорному добре втямила, що мова була про неї: враз набрала величного вигляду, а її чоловік прокинувся й, витріщивши очі, дивився на Івіш. «Як воно прикро все», подумав собі Матьє. Він був ледачий і стомлений, ладен був що завгодно віддати, аби лиш не було сварки.

— Ця жінка засуджує мене, бо вона добропорядна, — пробурмотіла Івіш до свого ножа. — А я не добропорядна, я собі розважаюся, впиваюся, ось провалюся на іспитах. Ненавиджу добропорядність! — на всю горлянку закричала вона.

— Замовкніть, Івіш, прошу вас.

Івіш дивилася на нього крижаним поглядом.

— Ви начебто зупиняєте мене? — запитала вона. — А певно, ви теж добропорядний. Не бійтеся: коли я проведу десять років у Лаоні, з батьком і матір'ю, то буду ще добропорядніша, ніж ви.

Вона розсілася на стільці, вперто притискаючи лезо ножа до столу й несамовито намагаючись зігнути його. Запала важка мовчанка, потім жінка в чорному обернулася до свого чоловіка.

— Мені в голові не вкладається, як це можна поводити себе так, як оце дівча.

Її чоловік з острахом зиркнув на широкі плечі Матьє.

— Н-ну! — тільки й промовив він.

— Звичайно, вона в цім не винна, — провадила його дружина, — винні ті, хто привів її сюди.

«Ну от, — подумав Матьє, — вже і сварка». Івіш, звичайно, все це чула, та нічого не сказала, вона була сумирна, мов ягня. Аж надто сумирна: немов би щось надумала собі; раптом вона підняла голову, на обличчі в неї була якась біснувата радість.

— Що з вами? — тривожно поспитав Матьє.

Вона побіліла мов крейда.

— Нічого. Ось… ось я вчиню ще одну непристойність, щоб трохи побавити цю пані. Хочу поглянути, чи зносить вона вигляд крови.

Сусідка Івіш легенько скрикнула й закліпала очима. Матьє хутко зиркнув на руки Івіш. Вона тримала ножа в правиці і старанно чикрижила долоню лівої руки. Шкіра була розпанахана від великого пальця до самісінького мізинця, побігла кров.

— Івіш! — заволав Матьє. — Господи, ваші рученята!

Івіш невиразно посміхнулася.

— Як ви гадаєте, відведе вона погляд? — запитала вона.