Розділ «XI»

— А що? — обурено сказала вона. — Коли вже мені судилося згаяти в Лаоні все своє життя, то треба ж знайти собі якесь заняття.

Матьє мовчав.

— А, зрозуміло! — вигукнула вона. — Ви гніваєтеся на мене, бо я впилася.

— Та ні.

— Так, так, ви засуджуєте мене.

— Чому б це? Втім, не такі ви вже й п'яні.

— Я п'я-на-мов-чіп, — задоволено виголосила Івіш.

Люд почав розходитися. Була вже, напевне, друга ночі. У своїй гримерній, брудній крихітній кімнатці, оббитій червоним оксамитом, зі старим дзеркалом у позолоченій рамі, Лола погрожувала і благала: «Борисе! Борисе! Борисе! Ти відбираєш у мене розум». А Борис хнюпився, боязкий і впертий. Довга темна сукня, що кружеляє поміж червоними стінами, темне майталання сукні у дзеркалі, прегарні білі руки, що звиваються зі старосвітською патетикою, неначе два струмені води. А потім Лола зайде за ширму і там, забувши за все на світі, закинувши голову, неначе для того, щоб зупинити кровотечу з носа, всотає ніздрями дві щіпки білого порошку. На чолі в Матьє виступив рясний піт, проте він усе не зважувався його втерти, йому було соромно пітніти в присутності Івіш; танцювала вона без продиху, та залишалася так само бліда на виду й геть не спітніла. Сьогодні вранці вона сказала: «Як я не люблю ці вогкі долоні», після цього він не знав, що робити зі своїми руками. Він почувався кволим і змореним, йому вже нічого не хотілося, ні про що не думалося. Деколи він казав собі, що незабаром зійде сонце, треба буде знову щось робити, телефонувати Марсель, Сарі, від початку до кінця прожити ще один день, й усе це здавалося йому неймовірним. Він краще без кінця сидів би за цим столиком, під цим штучним світлом, у товаристві Івіш.

— Я розважаюся, — п'яним голосом сказала Івіш.

Матьє поглянув на неї: вона була в тому стані радісного збудження, коли тільки якоїсь дрібниці бракує, аби він переріс у лють.

— Плювати мені на іспити, — провадила Івіш, — якщо провалюся, то й добре. Сьогодні ввечері я справляю поминки за своїм одинацьким життям.

Вона посміхнулася і з захватом додала:

— Сяє, мов крихітний самоцвіт.

— Що сяє, мов самоцвіт?

— Ця мить. Вона круглісінька, висить у порожнечі, мов крихітний самоцвіт, я житиму вічно.

Вона взяла Борисів ніж за колодку, притиснула лезо до краю стола й бавилася, згинаючи його.

— Що це з нею? — раптом поспитала вона.

— З ким?

— З жінкою в чорній сукні, моєю сусідкою. Одколи вона тут, вона все мене засуджує.

Матьє обернув голову: жінка в чорному скоса дивилася на Івіш.