Розділ «XI»

— Вам не здається, що це величезна образа: пане, ви — посередність!

— Незлецьки, — відказав Матьє.

— Або ще краще: пане, ви — ніщо!

— Ні, — сказав Матьє, — це не те, це набагато слабше.

Борис визнав це самохіть.

— Ви маєте слушність, — сказав він, — ви огидні, бо завжди маєте слушність.

Він знову старанно розпалив люльку.

— Як по правді, то в мене є ідея, — мовив він зі збентеженим і водночас маніякальним виглядом, — мені хочеться в полюбовниці світську даму.

— Отакої! — здивувався Матьє. — А навіщо?

— Не знаю. Гадаю, це має бути цікаво, вони, мабуть, страшенно манірні. Крім того, це принадно, серед них є такі, що згадуються у «Воґ». От самі подумайте. Купуєш «Воґ», розглядаєш світлини, бачиш: графиня Рокамадур з шістьма хортами, і думаєш собі: «А я ж цієї ночі переспав з нею!» Чудесно та й годі.

— А білявка он вам усміхається, — сказав Матьє.

— Авжеж, нахабства їй не позичати. Знаєте, вона робить це від розбещености, їй хочеться забрати мене в Лоли, бо вона її терпіти не може. Краще обернутися до неї спиною, — вирішив він.

— А що за чолов'яга з нею?

— Та так, приятель. Танцює в «Альказарі». Корчить із себе красеня, що куди там! Погляньте на цю мармизу. Йому вже скоро тридцять п'ять, а він усе вдає із себе Керубіно.

— Ну й що? — відказав Матьє. — Коли вам буде тридцять п'ять, у вас буде такий самий вигляд.

— У тридцять п'ять, — суворо мовив Борис, — я вже давно віддам богу душу.

— Ви полюбляєте про це казати.

— В мене сухоти, — сказав Борис.

— Знаю, — (якось Борис чистив зуби і, подряпавши щіткою ясна, довго плювався кривлею). — Знаю, та й що?

— Мені байдуже, сухоти в мене чи ні, — сказав Борис. — Просто не хочу піклуватися про себе. Гадаю, не варто жити після тридцяти, потім ти вже старе луб'я.