Розділ «XI»

І скромно докинув:

— Портсиґар був зі срібла, оздоблений камінцями.

— Вона просто-таки поїдає вас очима, — зауважив Матьє.

— Так я й думав.

— Що ж ви будете робити?

— Нічого, — зневажливо відказав Борис. — Вона ж на утриманні.

— То й що? — здивовано поспитав Матьє. — Одколи це ви зробилися таким пуританином?

— Та не в тім річ, — засміявся Борис. — Розумієте, оці мандрьохи, танцівниці, співачки — всі вони однакові. Знаючи одну, знаєш усіх. — Він поклав люльку і поважно додав: — До того ж, я чоловік цнотливий, не те, що ви.

— Гм! — буркнув Матьє.

— От побачите, — сказав Борис, — побачите, я ще здивую вас: житиму, як той чернець, коли порву з Лолою.

Він з утіхою потирав долоні. Матьє сказав:

— З Лолою ви порвете нескоро.

— Першого липня. Б'ємося об заклад?

— Та ні. Щомісяця ви закладаєтеся зі мною, що покинете її в наступному місяці, і щоразу програєте. Ви вже заборгували мені сто франків, кілька біноклів для кінських перегонів, п'ять сиґар «Корона» і корабель із пляшками, який ми бачили на Сені. У вас ніколи й на думці не було порвати з Лолою. Ви надто тримаєтеся за неї.

— Ви поціляєте мене простісінько в серце, — сказав Борис.

— Просто це дужче від вас, — незворушно провадив Матьє. — А оскільки ви не можете спокійно терпіти цю залежність, то вона доводить вас до сказу.

— Та замовкніть нарешті! — люто і весело сказав Борис. — Ви ще будете гасати за своїми сиґарами й кораблем.

— Та знаю я, ви ніколи не сплачуєте боргів чести: ви малий нікчема.

— А ви… ви посередність, — відказав Борис.

Обличчя його засяяло.