Розділ «ГНАТ РОМАШИН»

— Звичайний собі лісівник. А що у вас?

— Негайно перекрий зону згори! Не знаю, в чім річ, але в мене спрацювала екстрасенсорна… я бачу небезпеку! По-моєму, потрібні енергобар’єр і силове загородження. Стежте за повітрям, я піду до нього сам.

Лапарра якусь хвилю зволікав, потім мікро у вусі писнув:

— Зрозумів. Дозволяю застосувати зброю… Якщо…

Він не доказав, але й так було ясно, що стоїть за цим “якщо”: якщо виникне пряма загроза для життя.

— Усім залишатися на місці, - сказав я і помітив Вітольда. — Знову ти тут? Що це з тобою?

Під оком у стажиста — свіжий синець.

— Це я в кабіні, - виправдовувався Вітольд.

— Аристарху, поглянь за ним.

Я перевірив, як на мені сидить костюм — чи не сковує рухи? — відстебнув клапан на кобурі “універсала”, увімкнув відеокамеру на лацкані куртки і, пригнувшись, пірнув у зарості, побіг. Незабаром під кущем глоду побачив якогось чоловіка. Він був у чорному костюмі випробувача зі шнурівкою на грудях, плечах і стегнах. Але це також був не Зо Лі. Сказати, що я був розчарований, значить, нічого не сказати. І все ж дивне відчуття темної безодні, що розверзлася біля моїх ніг, не полишало мене.

— Хто ви? — хрипко поспитав я, повільно наближаючись до незнайомця.

І зненацька відчув, що не можу ступити далі ні кроку. Що за чортівня? Став, пильно стежив за незнайомцем. Той також не рухався з місця, схилив голову на плече, ніби прислухався до чогось. Я знову рвонувся до нього — і знову ніби вперся в стіну! Невже у нього генератор поля? Наче ж не видно…

Цієї миті позаду незнайомця заворушилися кущі й на стежину вискочив стажист. Незнайомець обернувся, Вітольд, як від поштовху, впав і покотився в кущі. Пістолет був у мене в руці, але стріляти я не міг, невидима стіна все ще відгороджувала мене від чоловіка в чорному. Він поглянув у мій бік, підстрибнув (мені здалося, що його смикнули за “ниточку” — тонкий, світлий промінчик), злетів над деревами, завис на мить, мовби привертаючи увагу швидкольотів, що мчали на нього зусебіч, і зник! Ні звуку, ні шелесту, ні сліду!

— Де він?! — Із-за кущів вискочив Аристарх з “універсалом” напереваги. За ним бігли інші. Останнім з’явився Вітольд. Слава богу, живий!..

Я мовчки сховав пістолет в кобуру і ступив до стажиста.

— Хлопчику, за такі речі ти можеш запросто вилетіти із загону… якщо наступного разу залишишся в живих! Кажу це тобі вперше і востаннє.

У Вітольда скривилися губи, він почервонів так, що мені стало його жаль. І все ж нехай знає — без дисципліни в УАРС робити нічого. Без самодисципліни — в першу чергу.

— Іди, візьми в машині вітальгінову мазь, — насупившись, буркнув я.

— Втік? — запитав Аристарх. — Як?

— Не знаю, — відповів я, згадуючи промінчик світла, що вихопився з голови незнайомця.