Розділ 6 Каретня

Щойно Найтінґейл зайшов до кімнати, Моллі схопилася з канапи, Леслі підвелася, бо він був старший офіцер, а Беверлі встала чи то з міркувань якоїсь магічної ввічливості, чи то готуючись тікати. Я представив йому Беверлі, яку він раніше бачив лише мигцем, коли їй було десять років.

— Не вип'єте з нами пива, сер? — запропонував я.

— Дякую, — сказав він. — Звіть мене, будь ласка, Томас.

Цього він від нас не дочекається. Я простягнув йому пляшку й вказав на канапу. Він обережно сів на одному кінці, не розслабляючи пряму спину. Я сів на протилежному кінці, Беверлі всілася посередині, Леслі сиділа майже струнко, а бідолашна Моллі двічі сідала й підводилася, а зрештою вмостилася на самому краєчку. Очі вона не відводила від підлоги.

— Який великий телевізор, — сказав Найтінґейл.

— Це плазмовий екран, — сказав я.

Найтінґейл з розумним виглядом кивнув, а Беверлі непомітно для нього закотила очі.

— А звук поламався? — спитав він.

— Ні, — сказав я. — Я його тимчасово вимкнув.

Я знайшов дистанційку, і впродовж десяти секунд приборкував гучність звуку.

— Яке чітке зображення, — сказав Найтінґейл. — Все одно як мати власний кінотеатр.

Кілька секунд ми просиділи мовчки; напевно, всі насолоджувалися якістю просторового звуку.

Я запропонував Найтінґейлові скибку піци, але той пояснив, що вже поїв. Він спитав про здоров'я матері Беверлі й отримав відповідь, що в неї все гаразд. Допивши пиво, він підвівся.

— Мені треба вже йти, — сказав він. — Дякую за пиво.

Ми всі підвелися й проводили його до дверей. Коли він пішов, я почув, як Леслі полегшено зітхнула й знову плюхнулася на канапу. Коли повз мене раптом із шелестом тканини просковзила за двері Моллі, я мало не скрикнув.

— Отакої! — сказала Беверлі.

— А вона та Найтінґейл часом не?.. — спитала Леслі.

— Фу, — сказала Беверлі. — Яка химерна думка!

— А хіба ви з нею не друзі? — спитав я.

— Друзі, але ж вона наче істота ночі, — сказала Беверлі. — А він старий.