Розділ «Дата Туташхіа роман»

Про дальшу долю Дзоби я не знаю. Казали, що його забрав до себе дядько з Кутаїсі.

Мабуть, він і забрав.

Граф Сегеді

...На той час Мушні Зарандіа вже працював на посаді офіцера особливих доручень. Нас було запрошено до намісника, ми прийшли в призначений час. Ад’ютант доповів, і нас прийняли без затримки. У кабінеті намісника на нас чекав один з помічників шефа жандармів — полковник Сахнов, він прибув з Петербурга. Його присутність не здивувала мене, бо вже три дні, як він жив у Тифлісі, хоч і не сповіщав нам про це. Це було більш ніж зневага до мене. Я про його приїзд знав з повідомлень агентури. На той час на Закавказзі не відбувалося нічого примітного, що потребувало б візиту такої поважної особи з Петербурга. Тому приїзд полковника Сахнова інкогніто викликав у мене цікавість. Відмінність нашого становища в службовій ієрархії не була надто значною і важливою для мене. До того ж він був людиною, що не мала великої ваги. Мені не раз доводилося переконуватись у його розумовій убогості. Висока посада, яку він обіймав, зумовлювалася тим, що хрещеникові великого князя прощалося все. На довершення всього скажу: коли згодом Сахнов подав у відставку, його місце посів Мушні Зарандіа; діяльність Зарандіа в Петербурзі почалася з тієї посади.

Я не міг не помітити, що серйозність, з якою тримався намісник, була вдаваною. Таємничість, яку напускав Сахнов, могла викликати тільки посмішку. Не було сумніву, що намісник і полковник мали намір провести нараду особливого значення. Щоб заволодіти моєю увагою, навряд чи треба було розігрувати таку комедію; очевидно, це стосувалося Мушні Зарандіа. Але, на свою біду, автори фарсу не знали, з ким мають справу; я тільки один раз глянув на Зарандіа і переконався, що він розуміє все. Він уже знав, куди спрямувати хід подій. Спрямувати, кажу я, бо не пам’ятаю жодного заходу, де справи, що його турбували, набирали іншого ходу, ніж той, якого бажав сам Зарандіа. В мені ворухнулася жалість до намісника й Сахнова, і власна добросердість потішила мене: бо ж милість до дурня — найперша ознака доброчесності. Як би то не було, а на душі в мене стало світліше, хоч усупереч усім нормам етики намісник не повідомив мене заздалегідь про справи, якими мали ми займатися, і, навіть заходячи до нього, я не знав, про що йтиме мова. Щоб дати уявлення про моє становище, скажу, що мене пойняла безтурботна цікавість і передчуття забави.

Ми люб’язно привіталися, перемовилися кількома словами про світські новини петербурзького й тифліського походження, перш ніж намісник запропонував почати, попросивши полковника Сахнова керувати нашим засіданням.

— Які ви родичі із злочинцем Туташхіа? — зразу ж спитав полковник Зарандіа.

На такий початок навіть я не чекав. Я помітив, що Зарандіа був дуже потішений глупотою полковника.

— Його мати і мій батько — рідні сестра і брат,— спокійно відповів він.— У Грузії — це найближча рідня. І він, і я виросли в сім’ї мого батька. Дата Туташхіа і його сестра Еле лишилися сиротами ще в ранньому дитинстві. І хоч я і Дата Туташхіа росли як рідні брати, мушу довести до вашого відома, що відтоді, як Дата Туташхіа пішов у абраги, я з ним не бачився жодного разу і не побачу його, якщо цього не вимагатиме мій службовий обов’язок.

Друге запитання, яке мав поставити чоловік з таким убогим розумом, як у Сахнова: в яких стосунках перебували на тон час Зарандіа та його двоюрідний брат, що пішов у абраги. Але Зарандіа встиг відвернути запитання, яке ще тільки готувалося. Сахнов мав такий вигляд, ніби він збирався сісти, а в цей час у нього за спиною забрали стілець. Щось подібне кілька разів і за інших обставин Зарандіа проробляв і зі мною. Тоді він пояснював це бажанням зберегти час, а насправді намагався внести плутанину в думки супротивника. Зараз, у розмові з Сахновим, він блискуче досяг цієї мети. Полковник довго сидів розгублений. Потім, отямившись і зазирнувши в папірець, що лежав перед ним, спитав:

— Чи правда, що брати єврея-контрабандиста, якого ми заарештували, піднесли вашій дружині діамантові сережки вартістю п’ять тисяч карбованців?

— Абсолютна істина! — потвердив Зарандіа, відкрив портфеля й почав щось шукати в ньому.

Сахнов повеселішав, зиркнув на намісника, докірливо — на мене і, обернувшись до Зарандіа, хотів уже був спитати..., Але не встиг — Зарандіа подав йому витягнутого з портфеля папірця й сказав:

— Ту операцію ми здійснили в травні. Під час слідства — то був уже вересень — брати, єврея-контрабандиста запропонували мені хабар. Запропонували в такій формі і за таких обставин, що викрити їх у підступності не можна було. Змусити їх запропонувати мені хабар одвертіше — означало б поставити себе в становище винного. Єдина можливість, яка залишалася в мене,— це запевнити їх, сказавши, що, позаяк їхній брат вчинив незначний злочин, він дістане, на щастя, два роки ув’язнення. З тим я й випровадив їх. А через три дні, тоді ж таки, у вересні, в моєї дружини опинилися сережки, про які говорено так невиразно. Я дізнався про це через тиждень, а ще через кілька днів, тобто третього жовтня, нотаріус у Кутаїсі завірив оцей документ.

Папірець Зарандіа вже перекочував до мене. Кутаїський нотаріус засвідчував той факт, що Мушні Зарандіа повернув сережки євреям.

Я засміявся. Намісник пригубив склянку з водою і тихо сказав Сахнову:

— Un vrai Satan![17]

Зарандіа сам знав, хто він і чого вартий, йому не потрібне було намісникове засвідчення.

— Добродію Зарандіа, я сподіваюся, ви не образилися від тієї незручності, що виникла в нашій розмові й була лише неминучою формальністю? — спитав намісник.

— Безперечно! — озвався Зарандіа.