Розділ «Дата Туташхіа роман»

Духан являв собою досить велику кімнату з чотирма столами попід стінами й маленьким прилавком Дуру — по ліву руку в кутку. Двоє дверей в одному кінці зали вели до кімнат для приїжджих. Справжніх дверей, власне, й не було — самі прорізи. В другому кінці була кухня й дві кімнати, де жила сім’я Дуру. Тільки-но Туташхіа переступив поріг, як духанник Дуру вийшов із-за прилавка, підійшов зовсім близько до нього й тихо промовив:

— Ласкаво просимо, Дато-батоно! Прошу вас!

Аж ось і Кіку з’явилася, стала поруч батька як господиня дому цього, вклонилася нам і вп’ялася очима в мої ящики.

Дуру явно не хотілося, щоб його особливу пошану до Дати Туташхіа бачили інші, але я стояв близько і не міг не помітити, що він запобігав перед абрагом. Духанники звичайних гостей зустрічають аж надто гречно; відвідувачів славнозвісних — з тим захопленням, непідробно щирим, з яким Дуру зустрів Туташхіа.

— Коли вони проїхали? — тихенько спитав Туташхіа, і я зрозумів, що там, на дорозі, він не дочув Дзобиної відповіді, а все через отих клятих жаб.

— Були, були вони вже, Дато-батоно. Тепер раніше завтрашнього обіду їх не буде,— повторив Дуру Дзобині слова й додав: — А ці тебе в очі не знають, питали, чи не бачив я коли-небудь Дати Туташхіа.— Дуру повернувся до дочки й загадав: — Іди до гостей, та всміхайся їм як Належить...

— У них великі гроші, дуже великі! — Очі в Кіку заблищали весело й жадібно.

Мої здогадки справдилися: мій супутник був Дата Туташхіа, а ті, що вечеряли в духані, «Бодго Квалтава і його двоє людей»,— відомі розбійники.

Ті троє посідали за столом так, щоб ні в кого з них двері не були за спиною. У кожного на стільці висіла бурка. Два вінчестери із зведеними курками були приставлені до столу, третій — до стіни. Усі троє були озброєні маузерами в дерев’яних кобурах, за поясом у кожного — по пістолету й кинджалу, розкішно інкрустованому коштовним камінням. Вони були виряджені як на свято, і яструбиний погляд їхній не обіцяв нічого доброго. За якихось п’ять секунд ці молодці могли порішити на місці душ п’ятнадцять.

І я, і чернець були мало знайомі з Туташхіа, і було б природніше кожному з нас сісти за окремий стіл. Але ні мені, ні ченцеві й на думку цього не спало! Ми сіли до столу Туташхіа, — ні, ми ховалися за спину Туташхіа. Ця думка запала мені в голову і тільки розвеселила мене.

Я відчув себе впевненіше і міг спокійнісінько роздивлятися цих небезпечних гостей. Бодго Квалтава було років тридцять п’ять. Другому — років двадцять чотири, може, двадцять п’ять. А третій був безвусий хлопчисько, високий на зріст, і поводився по-дитячому безцеремонно. Стіл у них аж угинався від страв, вино наливали у величезні келехи, і все їхнє застілля здавалося здибленим і нашорошеним, як стривожений їжак.

Не знаю, як чернець, а про себе скажу: мене дедалі дужче брав страх. Я забув про намулені ноги, про ломоту в плечах і втому. Страх навалювався на мене, і була хвилина, коли я ладен був схопитися й тікати, куди очі дивляться. Раптом у мене зринула думка, що Туташхіа зовсім не радий нашому товариству, що ось зараз він устане й пересяде за інший стіл. Певно, і чернець боявся цього. Ми разом глянули на Туташхіа. Він був спокійний і байдужий. Його спокій передався мені. «А, ну їх до біса,— подумав я.— Нехай у них хоч гармати, а на тому рожні шашлик з людського м’яса. Чого мені боятися, коли я нічого поганого їм не зробив?»

Квалтава і його приятелі теж пильно дивилися на нас, повільно переводячи посоловілий погляд з одного на другого. Потім взялися знову до трапези, і цим нібито все обійшлося.

А Дзоба тим часом потроху перетаскував мої речі. Великий важкий ящик вони втягли разом з Кіку. Вона підійшла була до нас, але враз її спостиг окрик Бодго Квалтава:

— Ану, дівко, йди сюди. Чого ти там не бачила?

— Зараз, батоно. Вислухаю гостей і підійду. Одну хвилиночку.

— Чи ти не чуєш, що я тобі кажу?! — знову закричав Бодго.

— Стривай, Бодго,— заступився молодший, котрого звали Куру Кардава.— Ти ж не знаєш... які то люди!

Квалтава не зважив на пораду Куру Кардава, витріщивши очі, він знову хотів кричати. Це помітила й Кіку, вона підвела очі, ніби просячи в нас вибачення і за тих гостей, і за себе, й поспішила до столу Квалтава.

Туташхіа, здавалося, навіть не помітив нечемності Квалтава. І сліду роздратування не можна було вловити в ньому. Він сидів з байдужим і очужілим виглядом.