Розділ «Дата Туташхіа роман»

Я розказав йому про своє становище й попросив дати коня, щоб довезти приладдя до духану Дуру.

— Нічим не зможу допомогти вам, добродію,— сказав Туташхіа, трохи помовчавши, і рушив далі.

Я оторопів. Це був єдиний рятунок, і я його втрачав.

— Ви кидаєте мене в біді у цих глухих місцях на розтерзання звірам?..— закричав я.

Він знову спинився. Тепер уже далеченько від мене, дивився з-за кущів і щось собі думав.

— Пожалій його, він теж дитя боже,— сказав чернець.— Допоможи, і господь винагородить тебе за добре діло!

Туташхіа всміхнувся й пішов собі далі дорогою.

А чернець завагався.

Потім він, той старий чоловік, вернувся до мене й звалив на себе добру половину моєї ноші. Не пройшли ми й десяти кроків, як Туташхіа озирнувся й став підтягати попругу на коні. «Сяде зараз у сідло, та тільки його й бачили»,— подумав я, але він дочекався нас і, взявши наш вантаж, перекинув його через сідло.

— Сідайте, добродію, прошу вас! — він підсадив мене в сідло.

Я розумів, що дякувати за це не до речі, навіть небезпечно, і мовчав. Чернець, видно, теж це розумів. Мовчав і Туташхіа. Лише згодом він стиха промовив:

— Присилували все ж таки!

— Бог милостивий! — сказав чернець, якому вчулося каяття в абрагових словах.

— Я хотів сказати, що даремно пожалів вас, батюшко! — вточнив Туташхіа.

Чернець перехрестився, а я мовчав, боячись розсердити абрага. Ще зсадить і вантаж скине. Хвалити бога, до таких страждань не допустив мене. «Що ж, світ великий,— думав я, намагаючись виправдати Туташхіа,— і в кожного свої уявлення про доброчесність. Який він є, цей чоловік, такий і є!»

З кущів на дорогу повискакували кози. За ними, галалакаючи, мчав духанників хлопчик Дзоба. Він ураз спинився перед нами і вклонивсь кожному осібно. Чернець упізнав Дзобу, старий, виявляється, й раніше бував у духані.

Туташхіа щось спитав хлопчика, я не дочув. Дзоба, беручи поводи, відповів:

— Проїхали вже, дядю Дато. Тепер їх до завтрашнього обіду не буде!

Я нічого не зрозумів з відповіді Дзоби, бо не розчув запитання Туташхіа,— кумкання тьми-тмущої жаб заглушувало мене. Та як кумкали, кляті! Кожна жаба на свій лад!

Той Дзоба був на диво кмітливий хлопчина. Ще раніше він вражав мене своїм природженим розумом. Його ніхто не вчив, він сам якось навчився грамоти й лічби та ще й свою старшу сестру Кіку навчав, але Кіку була тупувата. Грація і врода поєднувалися в ній з трохи навіть дивною обмеженістю. Точніше кажучи, Кіку була душевно хвора, і її розумовий дефект мав явно сексуальний характер. Інакше чим пояснити ту обставину, що одного разу вона спитала мене: «А чи правда, що діти народжуються тому, що жінка й чоловік лягають спати в одну постіль?» Тоді я розгубився. Питала майже незнайома дівчинка, років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Довелося відповісти, що це саме так. За годину вона знову спитала: «А як саме робиться це?» Очі в неї блищали, і було ясно, що все те вона знає, тільки їй цікаво, як я викручуватимуся. Чи просто дурненька, чи хвора. Дурних жінок легко спокушати. Чоловіки інстинктивно відчувають це, і для відвідувачів закладу свого батька Кіку була дуже принадлива. Компліменти й чоловічі теревені ще більше збуджували вже дозрілу дівчину. Одне слово, всі здібності й розум, які бог дав сім’ї Дуру Дзігуа, дісталися Дзобі, а Кіку і, до речі, сам Дуру Дзігуа лишилися в збитку. Якось Дзоба побачив у мене в руках маленьку книжку віршів. Я віддав йому ту книжечку. Не минуло й місяця, і я знову попав у духан. Усі вірші він знав напам’ять, та ще з яким почуттям їх декламував! Він допомагав батькові, не дуже грамотному, підраховувати витрати і прибутки. Хлопчина ніколи не бачив пароплава й спитав мене, який він на вигляд. Я розказав йому і пояснив принцип роботи. Він сів і намалював пароплав. На малюнку були подробиці, про які я навіть не згадав. «Звідки ти все це знаєш?» — «Інакше не може й бути»,— відповів він. Дзоба чув, що існують гімназії, і мріяв навчатися в одній з них, хотів стати художником. У Дуру в Кутаїсі був брат. Якось батько пообіцяв синові: «Відправлю до дядька вчитися». Тією надією і жив Дзоба.