Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Ну, як живеш-поживаєш, Дзобо-браток? — Туташхіа засунув руку в кишеню. Щось шукав.

— Та нічого, дякую, дядю Дато, живу собі помаленьку.

Ось я тобі олівця привіз, цілком пристойний олівець,— Туташхіа дав хлопчикові половинку олівця.

Дзоба радо схопив той недогризок, щиро подякував, а тоді послинив його язиком і спитав:

— А папір у тебе є, дядю Дато?

— От паперу немає, але іншим разом привезу неодмінно.

Хлопчик усміхнувся і раптом змінився на обличчі й сказав:

— Ти привезеш! Ти мене ніколи не обдурюєш. То батько мене вже скільки часу обдурює: поїдеш, каже, в Кутаїсі, в гімназію вчитися...

— Я дам тобі паперу, Дзобо. Багато паперу, цілий зшиток,— пообіцяв я хлопчикові.

Духан стояв на перехресті доріг і був для подорожніх єдиним притулком на цілу округу. Клаптик орної землі — ось і все володіння. Тому Дуру сам вів буфет, сам і куховарив, бо жінка в нього давно померла. Кіку прибирала, прала, прислуговувала за столом і стежила за спальними кімнатами. Дзоба виконував дрібні доручення, та й то зрідка, а так товкся в духані, навчався премудрості трактирної справи.

— Постояльців у вас багато? — спитав Туташхіа.

— Лише троє. Ось і ви втрьох завітали. Буде тепер шестеро. Поставимо в кімнати ще по тапчану, і ви добре відпочинете, — запевнив нас Дзоба.

Дивувало одне: тутешніми дорогами можна було йти дві години, і жодної душі не стрінеш, а в духані в Дуру завжди були постояльці. Якби хто й хотів обминути його, то не зміг би — верстов на десять довкруг не було жодного села.

Біля входу в духан Туташхіа спитав Дзобу:

— Які там люди?

— Бодго Квалтава і двоє його людей! — якось таємниче прозвучала відповідь Дзоби.

«Бодго Квалтава і двоє його людей!» — мене як громом ударило. Це ж ті розбійники, що обібрали в Поті грецьку шхуну, поцупили гроші й коштовності?! Може, звичайно, це інший Квалтава? Але який збіг!

Дата!.. Цей чоловік від когось ховається або чогось уникає. Дзоба сказав йому, що вони не проїдуть раніше завтрашнього обіду. Хто не проїде? Зрештою, зовсім не обов’язково, що цей Дата саме той абраг Туташхіа. Але чому тоді в мене з голови не виходить Дата Туташхіа? Цікавість і та Дзобина відповідь непокоїли мене, як дикого звіра, що напав на слід.

Почувши ім’я Квалтава, Дата Туташхіа завагався. Він не поспішав переступати порога, позадкував, пропускаючи вперед ченця, ще постояв і, ніби махнувши про себе рукою,— коли прийшов, то заходь,— сховав зброю, глибше загорнув бурку й пішов слідом за ченцем.

Увійшов і я.