Розділ «Дата Туташхіа роман»

Вараміа сидів на постелі й дивився, витріщивши очі. Чоніа лежав на боці, долоня під щокою, і, єхидно мружачись, чекав розв’язки. Кучулоріа лежав ниць на підлозі, а його праву руку мертвою хваткою затис обома руками Квішиладзе.

Дядька Мурмана і Хосро тієї ночі в лазареті не було, їх повезли до хворого, досить далеко, а то швидше від Хосро ніхто не прибіг би на галас.

Квішиладзе відпустив свою жертву. Кучулоріа поволі підвівся, озираючись круг себе. Потім, зірвавшись з місця, вмить вискочив на балкон, і в нічній тиші шльопання його капців долинуло з дороги, що вела на Поті.

— А-у-у-у! — вирвалося в Квішиладзе.— Гадину я пригрів у себе на грудях, справжню гадину!

Мосе Замтарадзе розсміявся й знову влігся на ліжку.

— Стій, Чоніа, сучий ти сину! З моїх рук не вирвешся! — перекривив Чоніа Квішиладзе і, одвернувшись обличчям до стіни, додав згодом: — Якби Чоніа був здатний на таке, подивився б я на тебе!

Розвиднілося.

Ми з Датою Туташхіа стояли на балконі, стежили за моїми пацюками. У діжці їх лишилося двоє, і вже не було сумніву, котрого з них продадуть шкіперам. Туташхіа раніше від мене помітив молодого чоловіка, що йшов до лазарету, довго ще придивлявся і, збігши по сходах, пішов йому назустріч. Вони перемовилися кількома словами, і молодий чоловік пішов. Надвечір абраги осідлали коней і попрощалися з нами. (З тих пір жодного з них я не стрічав. Ось і все, що я знаю про Дату Туташхіа).

До Вараміа прийшов його брат, приніс силу-силенну всяких харчів, але Вараміа не схотів залишатися в лазареті, розплатився з Мурманом і, віддавши Чоніа все, що йому приніс брат, пішов.

Було по обіді, коли Квішиладзе, взявши патериці, спустився на подвір’я гуляти. Чоніа склав провізію, що її залишив Вараміа, все зв’язав, перекинув через плече й пішов собі в напрямку до Поті. Квішиладзе провів його поглядом, вернувся в палату, перевірив свої припаси, чи не прихопив хто з тих, що пішли, його добра. У банки, катхи, ворочечки, торбинки — в яку землі було насипано, в яку — попелу з грубки нагребено, а в одну Чоніа справив малу нужду.

Отак це було, і свідком тих пригод доводилося мені бути разом з Датою Туташхіа.

Розділ другий

І коли народ ступив на порочний шлях і малодушність взялася вершити те, що досі великодушність вершила,— сказали деякі:

— Хто нас годує і викохує, тих ми і називаємо своїми близькими!

І тоді примеркло Добро й умалів народ — бо ж у душі навіть найправедніших згинули благі зерна, а любов стала схожа з бур’яном на грунті сухому і неродючому. А сталося це тому, ідо багато було обложників, та мало обложених. І сподіялося:

Совість — звуком пустим і брязкотливим, а в устах утискувачів лайкою і обмовою; Сила — мечем, здійнятим на свою власну душу, і ярмом на ближнього; Доброта — ангельською личиною на виду диявола; Жінка — іграшкою пристрастей, блуду і безплідності; Друг — повірником у лиходійствах та пороках і побратимом у ницому страхові; Вітчизна — ареною користолюбців і порослою терням та дурманом нивою для сіяння лжі; Виноградник і Поле — місцем для присвоєння труда ближнього свого; Хліб та інше добро дісталися хабарникам і митарям; а весь Світ став царством заздрості й ненависті.

І коли збулося все назване, померкло навіть сонце, бо затьмило його сяяння золота. І став народ молитися ненависті й помсті, бо вони й стали його богом. А жерцем того бога і вершителем долі й справ своїх народ назвав дракона. Поживою його були плоть і серця людські. Дракон жер їх і не міг натлитися. Та був він, проте, не лише звіром, а й творінням божим, бо гніздився в глибині душі людської і сповнював усі її куточки.

Тоді зубожів Розум і страшні стали діяння його: вільний віддався в рабство заради хліба насущного; зняли ярмо з шиї вола й наклали на шию людині; рушили орди, спустошуючи землю, і забрали з собою наймудріших і найвродливіших, а інших обклали непосильною даниною; мудреці забули батьківські заповіти, і вміння читати зорі стало слугувати поневоленню душі людської; підлесники й безумці об’їздили моря і сушу, аби ще помножити багатство і розкоші своїх поневолювачів; псевдопророки та святоші навчили народ чаклунству і знахарству, аби задушити справжню віру; безумні спалили виноградну лозу і посіяли отруйні злаки, щоб ті, хто споживе їх, забули розум і совість.

І народ вочевидь бачив дракона яко живущого в палатах і садах, але шанував його не як звіра, а як стража Мамонового царства — йому ж і краю не буде, бо для маловірних і слабких духом був той дракон бажаний і улюблений, хоч живився він кров’ю і душами народу.

І прорік тоді Туташха: