Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Згубила любов не її ж слабість, а сила ворогова, бо не було в неї пі гострого меча, ні крилатої стріли, ні залізних лат, щоби захистити надбання своє. Не буде ж сього! Бо не добром, не мудрістю, а лукавством завоював дракон світ, розтоптав вільність, вибавив мужність.

І сів Туташха на білого коня, здійняв списа до сонця і заприсягся віднині поражати й карати зло тільки силою, бо не був Туташха богом...

Граф Сегеді

...Розшук змушений класифікувати розбій за видами й різновидами, бо без цього не можна визначити і метод боротьби. Дата Туташхіа належав до абрагів. На підставі тривалих спостережень я можу сказати, що простий люд досить діяльно співчуває абрагам, і не лише тим з них, хто хоч один раз виявив себе народним заступником, а й тим, хто, рятуючи свою шкуру, пустив у переслідувачів кулю і втік. Таке співчуття зроджується на грунті вічного й перманентно діючого протистояння владі, незалежно від способу правління і правових умов. Кожен чинить опір владі притаманними йому засобами. Діапазон способів непідкорення і протистояння досить широкий — від приховування доходів і звичайних крадіжок до приковування абрага, котрий, відбиваючись, може схопитися за зброю. Названий психологічний стан людей зумовлений, з одного боку, загальним засновком: стихійною жадобою змін, розвитку, а з другого — конкретним мотивом, коріння якого треба шукати в матеріальній зацікавленості.

Якщо правильно, що близькі стосунки людей тримаються на тому, що вони одне одному потрібні, то згодитися треба й з тим, що слава абрага в народі зростає у тій мірі, в якій він заступається за народ, і як наслідок — зміцнюється його опора серед населення. Народ не відмовляє в допомозі навіть грабіжникам і вбивцям, але така допомога викликана переважно страхом. Допомога, надана абрагові, народному заступникові, живиться і страхом, і повагою. Допомога — це турбота, послуги, труд заради щастя абрага, вона ставить під загрозу власні інтереси, а часом і життя. Усе це разом і є тим, що називають любов’ю. У випадку з Туташхіа людьми керував страх і повага. Про нього турбувалися, через нього ризикували і зрештою починали любити, доти, звісно, доки були потрібні одне одному.

Але на світі немає нічого вічного і незмінного. Бездоганна репутація Туташхіа підупала. Важко повірити, але, здавалося, він сам домагався цього навмисне, методично й цілеспрямовано. Ми, як могли, сприяли його компрометації...

Гіго Татішвілі

— Я закінчив вищий навчальний заклад. Був бідний, і довелося одразу шукати роботу. В Західній Грузії акціонерне товариство ремонтувало дороги, і я підписав з ним контракт.

Мені запропонували знімати профілі в околицях Чаладіді, і, щоб було кому таскати прилади й спорядження, довелося найняти двох чоловіків з місцевих селян.

Якось увечері, коли намети були вже напнуті і ми повечеряли, вони попросили виплатити їм жалування. Платити було вже час, і я розрахувався. Я заліз у свій намет, вони — в свій, і ми позасинали. Уранці не виявилося ні робітників, ні коней — коней украдено, робітники зникли. Ця місцевість була безлюдна, довкола на десять-п’ятнадцять верстов самі болота з хмарами малярійних комарів. Усю мою поклажу раніше ледве тягли двоє в’ючних коней, а що ж я міг вдіяти сам! Та ще й з німецькою вимірювальною оптикою, яка на той час цінувалася дуже дорого. Я взяв на плечі ящики й рушив болотами, сподіваючись знайти хоч яку-небудь стежку. Вже хилилося до полудня, коли я вийшов на польову дорогу, геть залиту грязюкою. Та чого це мені коштувало! Плечі від ящиків і лямок були наче не мої. Ноги понамулювані до крові. Про втому й не кажу. До того ж, не знаю як, але, блукаючи болотами, я загубив годинника. Гарний годинник був, фірми «Павел Бурс». Я сів на узбіччі й ждав — може, гарба проїде або хтось коней гнатиме.

Довго я сидів і — ані лялечки. Тільки прошкандибала бабуся з дитиною на руках. Я проклинав себе і весь білий світ, але краще було б просидіти в цій багнюці ще три дні, ніж статися тому, що сталося. Ніколи не знаєш, що на тебе чекає! Доля розпорядилася так, щоб я зустрів самого Дату Туташхіа.

Тієї проклятої богом ночі скоїлося велике лихо. Стільки потім до поліції та жандармерії мене тягали, скільки інші із службового обов’язку не ходили туди. Минуло і десять, І п’ятнадцять, і двадцять років від тієї ночі, а совість усе мучила мене. Я шукав і не знаходив собі виправдання. Каяття гнітило душу,, а поділитися не було з ким. Тепер позаду вже піввіку. З плином часу людина все прощає собі, з усім примиряється, всьому виправдання знаходить; зараз мені вже не так важко згадувати правду, і я розкажу все, як було.

Вечоріло. Допомоги чекати не було звідки. Я згадав, що верстов за сім-вісім звідси є духан. Я бував у ньому не раз і колись навіть ночував. Називали той духан — за іменем господаря — духаном Дуру Дзігуа. Рушив я. Сидіти більше не було сенсу. Я плуганився дорогою, намулені, розпухлі ноги горіли в чоботях — вони раптом стали важкі й тісні. Скинув чоботи — ще гірше. Я не звик ходити босоніж, поздирану шкіру пекло, наче ноги опустили в солону воду.

Пройшовши отак верстов дві, я зрозумів, що, коли не вигулькне місяць, я в темряві й кроку не ступлю. Та ось я почув тупіт копит. Але не радість, а страх пойняв мене. А що, думаю, як це ввижається. І справді, все стихло. У відчаї я мало по голові себе не бив. Пройшов ще трохи, дослухався — виразно чути було тупіт копит і розмову. Я присів коло дороги й чекав, щасливий, як ніхто інший у цьому світі.

Показалися вони. Їх було двоє, обидва піші, але один вів за вуздечку коня. Підійшли ближче. Один з них — чернець, котрий, як пояснив він згодом, збирав пожертвування на монастир. Другий був ошатно одягнений молодий чоловік. Під розхристаною буркою виблискував золотий кинджал, а збоку висів маузер в інкрустованій дерев’яній кобурі. В акціонерного товариства була своя міліція, і спочатку я подумав, що той чоловік — міліцейський. На зріст не дуже високий, але широкоплечий, дебелий. Справляв враження фізично сильного. Той молодий чоловік, як виявилося невдовзі, і був Дата Туташхіа.

Вони порівнялися зі мною. Я підвівся й привітав їх. Чернець спинився й спитав, чи не потрібно мені чогось. Туташхіа і ходи не стишив, стримано вклонився і йшов далі. Чернець був мені ні до чого, мені потрібен був кінь Туташхіа, і я гукнув:

— Постривай, ти християнин чи хто, чого тікаєш?

Він зупинився.

— Що вам треба, добродію? — цілком доброзичливо спитав він.

У Західній Грузії всі доброзичливі, всі ввічливі. Гостя частують доброзичливо; мабуть, і голови стинають доброзичливо.