Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Так, так, добродію Квімсадзе, як ви їх назвали?

— Харчо, Дарчо, Аліскер, Дігліа, Дардак, Рудольф Валентинович, можна й інших пошукати, якщо захочете...

— Варвари! — заревів полковник.

— Цьому ми у вашого Кода навчилися, пане! — зловтішно заперечив Класіон Квімсадзе.

Як бачите, дипломатичний талант полковника Кубасарідзе був ще в ембріональному стані, і він так сильно спалахнув, що важко уявити, який міг бути наступний його крок, коли б не одна зовсім несподівана обставина.

— Вибачайте, панове, вибачайте!— десь аж з глибини юрми лунав голос Рудольфа Валентиновича.

Люди розступилися. Полковник насторожився; Рудольф Валентинович був не сам, попереду в натовпі проторовував йому дорогу Дардак.

Вибралися, вийшли, так би мовити, на авансцену.

— Тепер ти говори,— сказав Дардак своєму супутникові.

— Ні, що ви! Я вже в трьох камерах сповідався. Тепер ваша черга, добродію,— заперечив Рудольф Валентинович.

— Та в тебе доладніше виходить, ти чоловік учений, говори, говори! — вів своєї Дардак.

— Ваша черга, добродію! — наполегливо повторив Рудольф Валентинович.

Дардак мудровано вилаявся й почав;

— За цим разом, сидячи тут, я нічим не завинив, клянуся, — Дардак аж перехрестився.— А в попередній раз було таке, але не з моєї вини. Мене покликав Коц та й каже; якщо ти нудьгуєш, у мене є чим потішити тебе. Тепер я розкажу все, як воно було, тільки ви дайте слово, що не битимете. В двох камерах мене вже били! Якби я молодий був — інша річ. А тепер здоров’я не те.

Юрма стояла, затамувавши подих. Полковник і геть розгубився — не розумів, чого від нього вимагали.

— Говори тепер ти! — знову попросив Дардак колегу, але Рудольф Валентинович стояв на своєму.

— Прошу, добродію, прошу,— в Кубасарідзе заговорила цікавість.— Нічого не бійтеся. Не можу зрозуміти, за що вас били і чому можуть бити тут?!

Дардак, мабуть, допетрав, що тут їх не битимуть, і докладно розповів, що сталося, коли він сидів минулого разу. Виявилося, що тих арештантів, які письмово скаржилися на беззаконня й сваволю Коца, начальник в’язниці під приводом порушення дисципліни кидав в одиночку і вночі підпускав до них мужоложів. Переважна більшість зганьблених, звичайно, вважали за краще мовчати, і Коцова помста лишалася безкарною. Дардак сказав також, що бували випадки, коли декому, хто вірив у захист закону, щастило навіть оскаржити ті Коцові дії, але тим, хто розглядав скарги, цинізм начальника в’язниці здавався, очевидно, таким неймовірним, що автора мали за божевільного. Можливо, Коц діяв за вказівкою згори. Так чи інакше, за словами Дардака виходило, що то був звичний захід, а не поодинокий випадок.

— А звідки ти знав, що тебе Коц підпускає, щоб покарати за скаргу? — спитав один з офіцерів.

— Спочатку не знав, а потім уже — знав!