Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Сіль, олію — все цуплять!

Полковник ледве влучив таку мить, щоб і своє слово втиснути у те різноголосся:

— Хто краде, панове, звідки й куди цуплять?.. Говоріть по черзі, нехай почне хтось один!

Зчинився страшенний гамір, бо кожен вважав, що коли говорити по черзі, починати треба йому.

Офіцер ледве встигав записувати — м’ясо, сіль, олія, чиїсь прізвища,— і коли громада трохи вгамувалася, знов заговорив полковник:

— Даю вам слово честі дворянина, все це я з’ясую і винних суворо покараю, якнайсуворіше!.. Що вас турбує, які у вас іще скарги?

Юрма зрозуміла, що краще говорити по черзі, але не могла збагнути, що говорить з представником влади про житейські дрібниці, тим часом як бунт мав зовсім іншу основу й мету. Полковник теж не поспішав, він очікував, коли дійде мова й до цієї справжньої суті.

— Старі параші, нехай замінять! — раптом вигукнув хтось.

Полковник записав, пообіцяв негайно владнати й це, і тоді вже хтось попросив:

— Нехай повідмикають камери, як було до цього!

— Ва-а-а! Справді! Е-е-е!

Народ знов загомонів. Немов тепер згадали, що про таку важливу вимогу вони й забули.

Полковникові довелося довго чекати, поки галас улігся, і, наче й не було нічого, він сказав:

— Власті не знали, що камери позамикали. Це самочинство начальника в’язниці та його адміністрації. Ми його неодмінно покараємо. Зараз вони відімкнуті?.. Нехай лишаються відчинені, замкнути їх знову ніхто не посміє... Тільки вночі їх замикатимуть, як і замикали,— до шостої ранку. Прошу, що у вас іще?

У юрмі голосно проказали: вночі замкнуть, а вранці не відімкнуть,— та полковник удав, ніби не дочув, а тут іще йому на допомогу нагодився й Галамбо:

— У лазню не пускають, у лазню!

— Ні, ти тільки послухай,— почулося в юрмі.— Це тобто тебе, Галамбо, в лазню, еге?

Згодом я дізнався, що Галамбо хоч і скаржився, але сам місяцями не вмивавсь, і заманити його в лазню просто неможливо. Проте полковник звелів записати і цю скаргу й виголосив тронну промову:

— Піддані нашого шанованого царя-імператора полюбляють час від часу чинити безладдя, заворушення і всілякий там переполох, але його величність вважають це явище виявом їхнього піднесеного духу. І цілком справедливо вважають. Уявіть собі, воно ж і з худобою буває: упреться — й ані руш. Тоді хоч бий, хоч не бий — дарма, перечекати треба!.. Мине небагато часу, обридне впиратися, рушить, потягне воза, і все буде добре, як і було! Тим паче ви, панове! Ось вас замкнули в цьому гидкому казенному домі. Звичайно, вам обридла одноманітність, і душу вашу охопило сум’яття. Хвилюйтеся, кричіть, бунтуйте — я вам дозволяю все. Ми потерпимо, зачекаємо, і — рано чи пізно, все повернеться в старе річище!..— На цьому місці полковник дістав велику носову хусточку й махнув нею в бік барикади, що підпирала ворота: — Немає більше потреби, не носіть сюди нечистот, смердить дуже... Ага, а тепер у мене до вас іще одна справа, панове...— Полковник понишпорив очима по юрмі. Зупинивши на комусь погляд, запросив: — Ось ви, еге, ви, ви! Підійдіть, будь ласка, ближче, добродію. У мене голосу не стає, горло хворе...

Арештант повільно вийшов з юрми.