Розділ «Дата Туташхіа роман»

— За якою є! — відповів хлопець, злісно блиснувши очима.

— А звати як? — вирішив не здаватися Хома.

— Поктією звуть! — Це означало: «Чого не відстаєш?»

— Ім’я чи кличка?

— Що є!— Тобто: «Розмову закінчено».

— Мабуть, у сина городового голубів покрав,— шепнув мені Хома.

Відповідав Поктія точно, як належить законному, злодієві, та зрадила його інтонація — він був надто гордовитий і грубий, злодій у таких випадках ввічливий аж до влесливості. Видно, наставник Поктії не врахував цього. Сам Поктія не сумнівався, що ми повірили в його «аристократичне» походження, і бундючився, впевнений, що забезпечив собі легке життя у в’язниці за чужий рахунок. А що з того вийшло, я вам зараз розкажу.

В Ортачальській в’язниці нас «обробили» — так мовою адміністрації називається процедура прийняття заарештованого: обшукали, в якихось книгах заповнили якісь графи і, нарешті, відвели в карантин.

Загримотіли замки й засуви. Розчахнулися двері — гамір і сморід, вихопившись з камери, кулаком ударили в обличчя.

— Тараста, ще три чалавек! — гукнув наглядач.

То була безмежно довга, дуже вузька, сира й темна камера в напівпідвальному поверсі головного корпусу. З незвички око вирізняло лише тіні. Їх було так багато, що всі разом вони швидше схожі були на величезне, фантастично безплотне й неспокійне тіло, аніж на людську масу, що складалася з численних рухливих тіл.

— Немає місця... невже не можна зрозуміти? Пхають і пхають, а куди пхають, якби їх спитав?! Влаштовуйтесь там, більше немає місць! — крізь гул доповз до нас «тарастин» голос.

— Іди сюди! — гукнув Хома старості.

Око звикло до темряви. Ліворуч стояла повна вщерть параша, і вже на один крок від неї не видно було підлоги — скрізь лежали люди. Тут-таки стояв маленький столик, втиснутий між тілами, арештанти грали в доміно. Уподовж усієї камери тяглися двоповерхові нари, а над ними в трьох місцях крізь загратовані віконця просіювалося тьмяне світло. Праворуч на верхніх нарах сиділа невелика компанія, один щось розказував, а всі інші раз у раз голосно сміялися. У глибині камери, біля вікна, грали в карти. Грали, власне, двоє, інші тільки спостерігали.

— Тут я. Чого тобі? — озвався староста.

— У нас нічого підіслати, на підлогу не можемо лягти, так що потісни там людей на нарах,— мовив Хома.

— Одну хвилиночку, добродію... ось вам софа, і постіль принесуть, і білизну, і самовар подадуть...

— Заткни горлянку!— обірвав його Хома.— Двоє місць нагорі! Та швидше!

Староста зрозумів, що жарти його тут недоречні, фіглярством не одбудешся, але карантин і справді був напакований по саме нікуди. Уже вкотре доводилося йому потіснювати й підтискувати людей, і чи знайдеться цього разу така можливість? Але той староста знизив, хоч усе ще бурчав:

— Прошу, добродію, пошукайте місця, знайдете, влаштовуйтесь на здоров’я, а я що?..