Розділ «Дата Туташхіа роман»

Коли я лишився сам, враження того дня навалилися на мене всім своїм тягарем. Хіба можна було назвати це відпочинком? Уранці я прийшов на призначену годину.

Але й тепер начальник не дав мені говорити. Когось він викликав, щось комусь доручав і повів мене в інший відділ, сказавши по дорозі, що зараз нас прийме Зарандіа, і я повинен йому про все доповісти.

Прізвище Зарандіа, звичайно, було відоме мені, але на обличчя його я не знав. Начальника, якого мені показали перед від’їздом у Самтредіа, я зустрічав і раніше, але й гадки не мав, що він і є Зарандіа. Коли я увійшов до нього в кабінет і побачив його в кріслі за письмовим столом, я вперше об’єднав тепер зовнішність та ім’я Зарандіа, які назавжди закарбувалися в моїй пам’яті.

— Прошу вас, сідайте,— сказав він.

Я сів. Сів і мій начальник.

— Ви вільні! — сказав йому Зарандіа, і він вийшов, підібгавши хвоста.

Зарандіа змусив мене розказати все, з усіма подробицями, від першої до останньої хвилини, які я провів з Туташхіа. Потім розпитав про мою сім’ю, про наш рід та всіх предків і поцікавився, як я потрапив у жандармерію. Коли з’ясувалося, що привело мене сюди не покликання, а бажання ухилитися од військової служби, він спитав мене, чи я бажаю залишити жандармерію. Звісна річ, я відповів, що хочу. «Що ж ти робитимеш?» — спитав він. Я сказав, що хочу продовжити навчання, вступити до Московського університету. Ця ідея йому дуже сподобалася, він похвалив мене і відпустив, звелівши назавтра привести батька.

Неважко було здогадатись, що він хоче здихатися мене, а мені дуже хотілося вирватися з жандармерії. Зарандіа й скористався цим.

Через три дні я був вільний.

А ще через тиждень поїзд мчав мене в Москву.

Тепер я мав удосталь часу, щоб гарненько обміркувати свою службу в жандармерії протягом семи місяців і двадцяти трьох днів.

У вас більше немає запитань? Тоді на все добре!

Розділ четвертий

...І заволав тоді Туташха до небес:

— О всемогутній! Не заради втіхи поринув я у роздуми свої, не хламиди собі ткав я з думок своїх, на павутину схожих; і не заради мсти підняв я списа свого; і не збаламучений хитрощами нечистого набув я плоті людської, а задля зцілення недугів роду людського. Та марним виявився розум мій і кволою десниця моя, не поключилось і не заколосилося зерно, яке посіяв я, бо не дав ти мені хисту обертати зло на добро. І ось до тебе волаю я: дай мені щастя-долю мою, аби обдарував я добром її все живе на землі.

І провістив тоді голос:

— Не збагнув ти єства людського, бо не був ніколи людиною. Піди до них і побачиш: ідуть вони до ближнього нібито з дарами, а прийшовши, відбирають останнє, бо не дари вони несли, а гострий ніж за пазухою; кладуть печать на вуста свої, аби не осудити ближнього, а черево в них переповнене м’ясом та кістками його; моляться богові, а покладають надії на Мамону й потай зміцнюються могуттю його. Але ти стій несхитно й непохибно, і буде в цьому заслуга твоя і всього роду людського, бо ж примножувати добро й досягати досконалості — ось у чому істинне призначення людини. І зійде тоді на тебе благодать, і зумієш ти сотворити добро із зла!

Ступив тоді Туташха на тернистий шлях мук і страждань, і після всіх терзань душі й плоті та подолання їх спалахнуло круг чола його дивне світло, і всі узріли його. Тоді він повернувся в світ і мовив:

— Слухайте, люди! Послав мене всевишній, аби врятувати вас від страшного дракона. Дослухайтеся ж до того, хто приніс себе в жертву заради душ ваших та безсмертя їх!

І одітнув лівицю свою Туташха, кинув її драконові, і він глитнув її; і поодинокі люди поодтинали руки й покидали, і він глитнув їх. Поперерубував Туташха коліна свої, кинув драконові, і той проковтнув їх; і всі поодинокі люди зробили те саме, а дракон поглитав і їхні ноги. І змінився від того колір огидного дракона, і зменшився вогонь з пащі його. Народ бачив усе це і теж почав драконові кидати шматки тіла свого.