Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Іди до параші... йди, хлопче, йди!..

Люди розступилися й дали Поктії дорогу. Він пішов до параші, тримаючись рукою за носа.

— Харчо-джан, не можна ж так, ні жалю, ні милості!

Я не знаю, хто крикнув, але кличка та була відома мені: за родом занять торговець квітами, за покликанням — активний мужолож, він час від часу потрапляв до Ортачальської в’язниці.

— Ха, не твоє собаче діло! — огризнувся Харчо й знов поринув у думки, тихий плин яких перервав візит Поктії.

Він сидів, як Шіва, і взагалі дуже скидався на нього.

Вервечка тих, що походжали, знов зарухалась, і я разом з нею. «То Дата чи ні? Може, мені здалося?» — І, повертаючи наступного разу, я вирішив трохи краще роздивитися на нього.

Поктія стояв над парашею й зупиняв кров, а потім присів біля параші й, закинувши голову, зовсім стих. Ну, може, не зовсім біля неї, а трохи далі, але все-таки сів біля параші, Це означало, що Поктія вже ніколи не зможе претендувати на звання законного злодія. Добре підкований теоретично, він зрозумів тепер: щоб вижити, треба шукати інших шляхів.

Я ще кілька разів пройшов повз сивобородого і, підійшовши до своїх, спитав Андро Чанейшвілі, хто то.

— Дата Туташхіа. Чув про нього?

Я осміхнувся.

Виявляється, Даті дали п’ять років, і він відбував свій строк тут, в Ортачала. Місяць тому, невідомо чому, його перевели в жандармську в’язницю, але не минуло й десяти днів, як він повернувся сюди. Уся в’язниця знала його, і другів у нього було багато.

— Як він тримається? — спитав я.

— Сам по собі.

Довелося розказувати своїм новим друзям, звідки я знаю Дату Туташхіа.

Поктія сидів, нещасний і жалюгідний, раз у раз мацаючи свого носа. Та два стусани, які дісталися йому, були абищиця порівняно з тим, що у в’язниці вважалося досить помірною розправою, і з тим, що доводилося мені спостерігати не раз. Деяким поктіям такі помилки коштували «половини життя». Це так називалося: «Відібрати півжиття».

Розмова про Дату скінчилася. Я знов спустився вниз. Надумав пройтися повз Дату ще якийсь раз, може, впізнає мене. А як ні — сам нагадаю.

— А йди сюди, хлопче! — покликав Харчо Поктію.

Поктія сидів, не підводячи голови,— він і не зрозумів, що кличуть його.

— Іди сюди, кому кажуть!.. Та дайте йому! — наказав Харчо.