Розділ «Дата Туташхіа роман»

Розказати, що за чим потім ішло, неможливо. Не буду й старатися. Одразу в різних місцях одночасно спалахнула бійка, в яку вмить була втягнута майже вся камера. Двоє гравців у доміно попадали на тих, хто лежав на підлозі біля столу,— тут билися в основному чобітьми, важкими черевиками й калошами. «Залізний ряд», на який вилилося все з параші, накинувся на Харчо. Гамселили мужоложа одночасно душ десять: хто — кулаками, хто — ногами,, а один, схопивши здоровенну накривку з діжки з водою, вимахував нею, але ніяк не міг опустити її на Харчо, тому що боявся влучити в тих, хто бив того. Нарешті він вибрав момент, але попав не в Харчо, а в когось іще, і зразу ж спалахнула нова бійка. Поктія крутився навколо Харчо, намагаючись тицьнути пальцем своєму мучителю прямо в око. Коли почалася бійка,, я одразу ж, рятуючись, скочив на верхні нари, звідки, що й казати, відкривався прекрасний вид на панораму битви. Скажу з усією відповідальністю — найменше від усіх перепало Куркалі, третьому гравцеві в доміно. Залізнорядівці, покачавши його по підлозі, схопили за руки й за ноги і, розгойдавши, як мішок, закинули на верхні нари. Куркала бебехнувся між мною і Датою Туташхіа. На його щастя, він нікого тут не зачепив і, діставши два-три легенькі стусани й розсудливо не відповівши на них, перейшов, таким чином, до партії глядачів. Поки там кишіло побоїще, він лише споглядав його і викрикував те саме:

— Ти тільки глянь, що робиться... е-е-ех! У-ух! Вай-вай-вай! — Потре забите місце і знов своєї: — Ти тільки глянь, що робиться — е-е-ее!! Ух-ух!..

До речі, ніхто вже й не розумів, що коїлося й з чого почалось. Хіба що Харчо пам’ятав про те.

Але самому Харчо загрожувала, виявляється, величезна небезпека. Я не помітив, як це почалося, бо захоплений був іншою ділянкою воєнних дій, але раптом збоку зарепетував Куркала:

— На Харчо дивись, на Харчо... Ні, на Дардака, на Дардака... Е-е-е, що робиться! Ух-ух! Вай-вай-вай-вай...

Оголеного Харчо зігнули в попереку й наледве втримували в такому положенні, бо він намагався вивернутися від Дардака, свого колеги-мужоложця.

Дата Туташхіа все сидів у тій самій позі на підібганих ногах, споглядаючи цей жорстокий і розгнузданий світ. На обличчі в нього було більше цікавості, ніж каяття, що саме він і зчинив цю веремію. Оте побоїще він сприймав як великий оркестр, зовсім не цікавлячись виконавцями окремих партій.

Не важко уявити, яке ревище стояло в камері, але раптом його розітнув такий крик, що я мимоволі одвів очі від Харчо й Дардака. Хто кричав, не можна було розібрати, бо прямо піді мною у величезному скрученому клубку качалося на підлозі душ двадцять, і хто кого бив, зрозуміти теж не можна було. Четвертий гравець у доміно, законний злодій на прізвисько Тамбія, кружляв навколо клубка, пробуючи витягти з-під сплетених тіл, що аж задихалися, хоча б одну ніжку розтрощеного стола. Кілька разів йому щастило вхопитися за ніжку, але ніяк не міг він витягти її. У цей час Дардака хряснули по голові накривкою від діжки з водою, приголомшили і, не давши впасти, посадили прямо в парашу. Правда, одразу ж, отямившись, він вискочив з параші, але, звісна річ, після такої бридкої оказії запал його вгамувався, і Харчо врятувавсь від професіональної ганьби!

Одну ніжку стола Тамбія нарешті пощастило-таки витягти. Я вже подумав, що він почне орудувати ніжкою, як ломакою, аж ні — він, очевидно, і не думав нікого чіпати, а пішов понад нарами, поминув Дату і ще кроків через десять, піднявши ніжку над головою, став вилазити до нас на верхні нари. Може, він хотів усипати тим, що билися внизу, але в останню мить ломака Тамбії опинилася прямо біля скроні в Дати Туташхіа, а Дата враз одхилився, незрозуміло як відчувши небезпеку, і ломака, черкнувши його по лопатках, ударила по порожніх нарах. Ще через мить Тамбія був обеззброєний і спробував урятуватися, зіскочивши на голови тим, що билися, але тут його дістала ломака, яку перехопив Дата, і, впавши на самісінький край верхніх нар, Тамбія, ніби мокра ганчірка, ляпнув униз.

— Е-е-е!.. Дивись... На Тамбію дивись... до злодіїв добралися... злодіїв б’ють... що робиться! — зарепетував Куркала.

В тодішній в’язниці злодій вважався недоторканною особою. Того, хто зважувався здійняти на злодія руку, коли й не вбивали, то «півжиття одбирали» напевно. Ні в кого з тих, що билися, й на думці не було, що його противником міг бути законний злодій. У таких бійках злодії взагалі не брали ніякої участі. Вони могли спостерігати бійку, порозсідавшись на верхніх нарах і дозволяючи собі лиш коментарі. Та коли крикнули, що б’ють злодіїв, кожному вже неодмінно треба було переконатися, що він не б’є злодія. Тому досить було Куркалі зарепетувати, як темп бійки вмить уповільнився, та лиш на дві-три секунди.

— Де б’ють? — закричав Спарапет.

— Кого б’ють? — смикнулися з місця інші злодії.

— Тамбію! На Тамбію подивіться!.. То Сич, Сич,— крикнув Куркала.— Вай! Що робиться! — і враз полетів з нар: Дата огрів його ніжкою по спині й скинув з нар, немов купу гною.

Сич, виявляється, була Датина кличка. Уся злодійська орава рвонулася до нас. Я спробував затулити Дату, але мене звалили з ніг і накинулися на нього. Вимахуючи ломакою над головою, Дата вмить вивів з ладу трьох чи чотирьох злодіїв, а всі інші осіли, і натиск послабшав.

— Ану, подай сюди оту штуку,— Спарапет простяг руку до ломаки.

— Підійди, голубчику, й візьми!

— Гляди, Сич!.. Прийдемо — й ломаку заберемо, і з тебе душу витрусимо! Кидай, тобі кажуть!

— Не я перший почав! Он унизу валяється... Тамбія, здається? Його ломака...

— Я знати не знаю, хто у вас перший, хто другий. Кидай ломаку, а то пізно буде...