Розділ «Дата Туташхіа роман»

На площадці центральних сходів перед виходом з під’їзду Дата Туташхіа знов зупинився й глянув на кривого. То було безмовне запитання. Кривий відповів:

— Пам’ятаєш, п’ять років тому я сказав тобі свою думку про це. З тих пір — ані слова. А тепер повторю: правильно робиш!

Більше кривий, очевидно, не збирався говорити, і тоді Дата Туташхіа сказав:

— Тоді ще раз скажи, чому ти вважаєш це правильним. Я забув, чим ми закінчили останнього разу.

— Гаразд, повторю,— всміхнувся кривий.— Ти давно спостерігаєш за людьми, судиш, що в них добре, що погане, бачиш, які вони є. Бачиш, що негожа людина, і тому махнув на неї рукою, а в народі й зовсім розчарувався. Але, пробач мені, найголовнішого ти ще не збагнув. Людина як окрема особистість майже завжди неправа. А народ, нація — праві завжди. Треба пізнати народ, і тоді неодмінно ти його полюбиш. І на окрему людину поглянеш тоді іншими очима. Людина гідна не зневаги, а співчуття, бо вона жалюгідна. Тобі треба побачити народ і пожити серед нього, щоб полюбити людину.

— Тоді я краще піду на базар, на базарі народу завжди багато.

— Базар — місце боротьби й конкуренції. На базарі люди протиставлені одне одному. Базар роз’єднує людей. А місце, куди ти йдеш, об’єднує навіть учорашніх ворогів. Усе тамтешнє життя — це боротьба людей, стиснутих в один кулак проти насильства й несправедливості. Там ти побачиш, що означає слово «народ»!..— Кривий раптом знітився. Може, йому стало соромно менторського тону, до якого він мимоволі вдався у розмові з Датою Туташхіа.

Якийсь час панувала тиша.

— Чого тільки мені не доводилося чути,— озвався Дата.— Не лишилося, певно, доводу, який би оминули, вмовляючи мене добровільно сісти у в’язницю. Але те, що ти оце сказав, цього не говорив ніхто й ніколи. Може, ти мені й говорив це колись, давним-давно, та я забув. Ну що ж, добродію! Долучу твою думку до сказаного мені раніше й піду куди йшов! — жартівливим тоном мовив Дата Туташхіа, витяг з кишені револьвера й віддав кривому. З другої кишені — жменю патронів. Брязкаючи ними, висипав йому на долоню. Перевівши погляд на гімназиста, довго ніби вивчав його, а потім сказав: — Може, вам пощастить довести до кінця те, про що ми мріяли... Ходімо, брате Роберте, нам по дорозі.

Дата потис їм обом руки, і ми знову вийшли на проспект.

— Куди ви йдете, дядьку Прокопе? — спитав я.

— У жандармське управління. Воно, здається, там, на горі, неподалік від Мтацмінди? — сказав Дата Туташхіа і перейшов на другий бік проспекту.

Якщо нагору, то до жандармського управління йти було хвилин десять. За цей час ні один з нас не промовив жодного слова. Дата йшов попереду, я біг за ним, як лошатко за кобилою. І добіг так до самого кінця. Коло під’їзду він обернувся, мовив жартома:

— Ну, прощай! Я пішов! Будь щасливий!

Він не подав мені руки, і я лишився на вулиці, стежачи за ним через парадні двері. Він щось сказав вартовому, що стояв біля входу,— слів я не розчув.

Не минуло й трьох хвилин, як зверху спустився той великий чин, якого мені показали перед від’їздом у Самтредіа, сказавши, що вони з Датою схожі, як дві краплі води.

Той чоловік узяв Дату під руку, і вони пішли разом.

Вони були й справді дивовижно схожі.

Відтоді я Дати Туташхіа не стрічав.

Я увійшов у ті самі двері, піднявся до свого начальника й хотів був відрапортувати, але він і не слухав — іди відпочивай і приходь завтра на десяту годину ранку.