Розділ «Дата Туташхіа роман»

Вони позіскакували з ящика й кинулися тікати, але Дата Туташхіа випустив дві кулі підряд.

Я й незчувся, як обидва валялися на землі, а Дата Туташхіа, гуркочучи по залізних приступках сходів, уже спустився в двір. І знов, не розуміючи, чого й навіщо, я пішов за ним. Опинившись на балконі першого поверху, я, сам не знаючи чому, зазирнув у ящик для сміття. Очевидно, як тепер кажуть, спрацювала підсвідомість — не міг же я знати, чому так розлютовано мотлошили багнетами сміття? Я зазирнув у ящик і закричав. Навіть слова не міг вимовити — тільки кричав жахливим криком!..

Скорчившись, як від судоми, в ящику для сміття лежали юнак і панночка — обоє в крові, трохи оддалік одне від одного.

Не пам’ятаю, скільки тривало моє забуття. Пам’ятаю лише, що я зразу одвів очі і, ніби вві сні, побрів далі. Я вийшов у двір слідом за Датою і став біля нього. Він уп’явся очима в чорносотенців, що простяглися на землі.

Одного було поранено в ногу. Другого — в сідницю. Я знаю про це тому, що виявив рани сам Дата Туташхіа. Він трохи постояв, дивлячись на діло рук своїх.

— Хто з вас жити хоче? — промовив він нарешті холодним надтріснутим голосом, російською мовою.

Вони мовчали й дивилися йому у вічі.

— Один з вас залишиться жити. Хто хоче жити?!

Той, що був поранений у ногу, видно, нічого вже не тямив. Ні поглядом, ні звуком він нічого не міг виразити. А в другому заговорив, мабуть, інстинкт самозбереження — він підповз до ніг Дати, обхопив їх, захлинаючись сльозами. Дата Туташхіа одсмикнув ногу.

— Устань, тварюко!

З допомогою багнета чорносотенець трохи підвівся.

Дата Туташхіа копирснув носком під ліву лопатку другого і кивнув головою:

— Ану віткни сюди свого багнета!

Ледве підвівшись на ноги, чорносотенець ніби закам’янів.

— Давай швидше! — Дата випустив йому під ноги дві кулі.

Той, що був на землі, лежав ниць, уткнувшись у землю, та коли його товариш по службі змахнув багнетом, він умить перевернувся догори обличчям...

Багнет попав йому прямо в груди, протяв серце і, ввігнавшись у тіло до ручки, прихромив його до землі.

— Тепер іди, живи! — повільно, відділяючи слово від слова, сказав Дата Туташхіа.

Убивця не міг зрозуміти — чи його відпускають, чи кепкують з нього.

— Іди, кажу... живи!