Розділ «Дата Туташхіа роман»

Розгорівся справжній бій. У демонстрантів були каміння й кілки. Уже від перших ударів у багатьох чорносотенців фізіономії були заюшені. Але каміння, що летіло в них, вони одразу ж піднімали і з не меншим ефектом вживали його проти демонстрантів. Артилерійська підготовка скінчилась, і обидві сторони кинулися врукопашну. Бійка була шалена! Козаки, солдати й поліція поки що не втручалися, бо демонстранти, хоч і з боєм, але відступали назад — до палацу намісника. Здавалося, ніби перемагають маніфестанти, і «охоронців порядку» це цілком влаштовувало. А тим часом демонстранти, яких відтісняли маніфестанти до палацу намісника, досягли таким чином мети — зупинились і порозгортали під самим носом у намісника свої гасла. Вони простояли не більше двох хвилин, коли одночасно з усіх боків почулася рушнична стрілянина... І одразу з Єрмоловської вулиці, з брами палацу, від Єреванської площі на демонстрантів навалилася козача кіннота, а слідом за нею солдати. Покажи мені біду, а я тобі, як тікати, покажу... Чи не так і тут було. Ніхто ж не збирався вриватися в палац намісника: люди прийшли на демонстрацію, демонстрація зупинилася під вікнами палацу, розгорнула свої гасла, постояла трохи — оце, власне, й усе!.. Не стояти ж їм було доти, доки цар Микола з Петербурга пришле телеграму про своє зречення?! Організатори демонстрації гукнули: «Розбігайтеся хто куди!» — і за якихось двадцять секунд площа перед палацом спустіла. Одні бігли до ломбарду, інші, повернувши до Калоубанської церкви, кинулись до ринку. А основна маса рушила назад до Олександрівського саду. Але рух від руху різниться: велика маса народу могутньою лавиною врізалася у свій ар’єргард, котрий на цей час бився з михаїлоархангельцями. Хто не був розчавлений — разом з усією лавиною подався назад, у браму Олександрівського саду. Через хвилину на Головінському проспекті лишилися тільки чорносотенці та кілька роззяв, якщо не рахувати поліції, козаків та солдатів. Повторилося те, що я сьогодні вже спостерігав: сила, котра покликана була зірвати демонстрацію, діяла на її користь. Демонстрантів одтиснули до палацу намісника. Висунувши та обнародувавши свої гасла, демонстрація розбіглася, а чорносотенці чомусь святкували перемогу — всипали, мовляв, щоб пам’ятали до нових віників! Вони походжали по проспекту, поодинці й групами, з дурнуватим виразом перемоги на обличчі, понабундючувавшись, мов індики, і присікуючись до перехожих: чи ти, бува, не демонстрант?

Хто виправдувався, а хто відбивався непристойним словом.

До молодої пари, що стояла коло нас, причепилося троє михаїлоархангельців: «Хто такі? Чого тут стовбичите?»

— А яке ваше діло? Де хочемо, там і стоїмо! — по-російському відповів юнак насмішкувато.

Лункий ляпас — він похитнувся й зразу ж одміряв здачі. Вони зчепилися, їх кинулись розбороняти. Два інші чорносотенці повитягали багнети, до яких були поприроблювані ручки. Той, що вдарив юнака, видно, був з дружиною-маніфестанткою. Вона підкралася до юнакової супутниці і вдарила її в обличчя. Панночка заплакала, закричала й повисла на руці в юнака, благаючи його йти звідси. Він послухав, з допомогою тих, що розбороняли, випручався, і вони швидко пішли звідси. Їх поривалися наздогнати й завершити розправу, та юнак і його супутниця поспішили зникнути в найближчому під’їзді, а за ними пішли й ті, що розбороняли. Чорносотенця повела дружина. Все нібито затихло. Два інші, ті, що повитягали багнети з короткими ручками, спинилися кроків за десять від нас, неголосно перемовляючись, і схоже було, що вони теж збираються розійтись по домівках. У всякому разі, мені так здалося.

Я стояв і дивився на щось. Дата Туташхіа штовхнув мене:

— Куди це вони пішли?

— Хто? Куди?

— Та оті, з багнетами. Вони пішли за тією молодою парою.

— Невже? — злякавсь я.

— Вони ж п’яні як дим...— Дата Туташхіа рушив до під’їзду, а я за ним.

— Дато! — гукнули позад нас, коли ми були вже в під’їзді.

Я не зрозумів, чи він не чув, чи не захотів при мені озиватися. Але він ішов далі, а я спинився на порозі, щоб подивитися, хто гукає його.

— Дато, Дато! — все ще гукав чоловік, поруч якого йшов високий стрункий гімназист. Рукою він показав мені, що кличе того, хто вже ввійшов у під’їзд.

То був високий добродій років тридцяти п’яти, а може, й старший. Він ішов повільно, накульгуючи на одну ногу, як ходять каліки.

— Дядьку Прокопе, вас кличуть!..

Дата Туташхіа озирнувсь, уважно подивився на мене й сказав:

— Хто мене тут може кликати? Кого я знаю, хто — мене? Зараз прийду.— Він пішов далі довгим темним коридором, а я мимохіть знов попрямував за ним.

Ліворуч у коридорі спускалися вниз сходи. Ми пройшли ще трохи коридором і вийшли на балкон. Від двору, що був немов колодязь, утворений чотирма будинками, цей балкон ішов уздовж другого поверху. Під балконом ліворуч стояв на землі великий ящик для сміття. Я так і не зрозумів, як звідти виносили сміття,— виходу з того колодязя не видно було. На ящику для сміття стояли чорносотенці й багнетами штрикали сміття.

— Стійте, ні з місця, сучі діти! — закричав Дата і, легко підчепивши одним пальцем згорток під пахвою, вихопив новісінького револьвера.