Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Ну, а ви самі? Ви, дядьку Прокопе, пішли б? Ось що мене цікавить.

— Пішов би, але тут дві умови потрібні. Мені треба переконатися, що той чоловік, який змете старе, не повторить того, що є тепер. Щоб не сталося з народом, як з курятиною: смажена не смачна, а ось відвар буде якраз добрий. А чи вийде? Створити зовсім нове, скажу я тобі, дуже важко, та й чи треба створювати — ось у чому річ. А тепер друге й основне. Пам’ятаєш, у вагоні хтось сказав: «Думки керують світом», а в Мазутному провулку знайшовся інший, він сказав: «Хліб правує світом». А спитай мене, я тобі скажу: «Світом правує заздрість і захланність». Ми, люди, самі ще дуже погані, тому-то так усе й виходить. Нехай знайдеться такий, хто вмовить мене: старе покиньмо, побудуймо нове, і те нове зробить людину кращою,— та я за ним сам піду і стану йому в пригоді не гірше від когось іншого, а може, й краще.

Головінський проспект був запруджений людьми. Мабуть, багато хто знав, що готується маніфестація. Люди вийшли ніби погуляти, зупинялися зі знайомими, балакали, походжали. Та через кожні десять-п’ятнадцять кроків стовбичило по поліцейському, і цокіт копит козацьких коней по бруківці різав слух.

Ми зупинилися коло готелю, коли хтось закричав:

— Ідуть!

Дата Туташхіа витяг годинника, подивився й став приглядатися до юрми, ніби шукав у ній когось.

Спочатку показалося духівництво, несучи поперед себе велику ікону Михаїла Архангела. За іконою — портрет Миколи II, а далі ікони, корогви й море людей. Процесія завернула до опери, підповзла до Олександрівського саду, але демонстранти, що зібралися в саду, стояли непорушно й мовчки. Ніби чекали чогось.

Обіруч процесії тяглися козацькі цепи. Маніфестанти ступали важким повільним кроком і співали «Боже, царя храни!». Над ними теж коливалися гасла й транспаранти: «За царя й вітчизну!», «Геть бунтівників!», «Віра, надія, любов» і все подібне до цього. Деякі маніфестанти йшли сім’ями, з дітьми на плечах. Їх було не менше трьох тисяч.

Вони порівнялися з нами. Дата Туташхіа спитав:

— Чуєш сморід?

У повітрі стояв нестерпний дух ладану, горілчаного перегару й кінського поту. В голові маніфестації йшла церковна півча, її голоси були відшліфовані на хорах кафедрального собору. Спів звучав солідно, але на середині та в хвості маніфестації співали різноголосо, невлад. Кого підводив голос, кого слух, і з усього того виходило таке ревище, що здавалося, ось-ось почнеться новий: потоп, а ця величезна орда, передчуваючи близький кінець, вивергає в себе передсмертне виття. Церковний хор перестав співати, всередині юрби пискнула гармонія, кілька чоловік пішли в танець, але в голові процесії заспівали знов, і танцюристам звелено було припинити.

Танці припинили, і знов ревище.

Маніфестація поминула готель. Козацькі коні, що замикали процесію, перед самим носом у нас розтрусили чималенько кізяків. Аж ось з Олександрівського саду рушили демонстранти. Я чекав, що й вони підуть до опери. Але ні, не пішли; порозгортавши гасла, вони повернули ліворуч і попрямували в протилежний бік, до палацу намісника. Це вже було й зовсім несподівано. Чорносотенці під конвоєм козаків ішли вгору. Демонстранти текли в інший бік. Нібито все було правильно: маніфестанти хотіли обнародувати свої почуття перед міським населенням, а демонстранти — викласти свої вимоги намісникові як верховному представникові влади. Однак такий поворот справи спантеличив не самого мене, а навіть чорносотенців. Маніфестація зупинилася й повернулась обличчям до демонстрантів. А з Олександрівського саду плавом плив величезний людський потік.

Біля нас зупинилася молода пара. Він — грузин, вона — росіянка. Вони, як і ми, спостерігали за цим видовищем.

— Ти глянь, глянь на них! — казав юнак своїй супутниці.

Попідбиравши ряси; до хвоста маніфестації підбігло кілька захеканих попів і здивовано втупилися в останніх демонстрантів, що виходили з Олександрівського саду. Маніфестанти тупцяли, геть розгубившись, а ніяких розпоряджень не чути було.

— Куди ви, антихристи? — зарепетував один піп.

Тієї самої миті зусібіч почулося:

— Бий їх! — і маніфестанти зірвалися з місця й кинулися на демонстрантів.

Попи опитувалися стримати свою паству, але маса, натискуючи ззаду, поламала свої ж передні ряди, зім’явши разом з ними й попів, і по живих тілах розлючено кинулася на ар’єргард демонстрації.