Розділ «Дата Туташхіа роман»

— А може, нас навмисне сюди пригнали? — спало мені на думку.— Чи не пастку тут приготовано, та ще й велику?

Дата Туташхіа заспокоївся й сказав:

— Не схоже, щоб це було навмисне... А втім, яке це має значення, друже мій Роберте? Цей світ так загнився, що все, що робитиметься, обернеться проти нього самого. Уяви собі, що ти намісник. Що ти зробив би тут, зараз, коли ось-ось почнеться сутичка?

— Ясно, що робити. Покликати на допомогу поліцію і солдатів, а чорна сотня розгромить демонстрацію. Звичайно, багато буде вбито й поранено, заарештовано й заслано в Сибір...

— Ну, а з цього що вийде кінець кінцем?

— Хто знає...

— Я скажу тобі, що вийде. Ненависть до уряду в серці народу буде ще більшою, тільки хитріший стане народ і вдруге візьметься до діла трохи розумніше. Зрештою, цар та його уряд програють. Припустімо тепер, що народ сам розгромить чорносотенців і поліцію. Від цього він стане сміливіший, рішучіший і скаже: «Перемога залежить від мене!» А досить народові повірити, що він здатний перемогти,— отоді все, отоді його вже ніщо не зупинить. Цар, виходить, знов програє. Отак-то, добродію. Тепер уяви, що ти цар і насильно в тебе ну нічого не виходить. Що ти робитимеш?

— Я дав би їм Державну думу. Нехай собі обирають і розпатякують.

— Якщо народ сам не обере оту саму дурну твою Думу, чи як там іще ти назвеш її, І кожен почне теревенити, що йому стукне в голову, то не мине й року, як правда про царя й царизм пошириться серед народу. Що тоді тобі, цареві, робити? Тобі, викритому, оголеному цареві? Бачиш, знов негаразд виходить.

— Та я їм... не Думу, а дулю під носа!

— Гаразд, не заснуєш ти Думи. Чим тоді заспокоїш народ? А не заспокоїш — капець. Припустімо навіть, що урядові пощастило придушити всі оті мітинги, демонстрації, повстання. То й що? Політичні вожді врахують помилки. Народ, на якийсь час затаївшись, улучить хвилинку, щоб знов ударити по цареві, і тоді тільки й бачили тебе, царя, і все твоє царство. Помираючому, брате Роберте, нічого не допоможе, крім сповіді й свічки!

Ми майже здолали узвіз Барятинського і вже збиралися повернути на Головінський проспект, коли мені закортіло поставити Даті Туташхіа одне запитання:

— А що ви зробили б, дядьку Прокопе? Що придумали б?

— На місці царя? Я зрікся б престолу, якби, звісно, зміг себе перебороти. Виїхав би за кордон і жив би собі десь там та поживав... Але все це жарти.

— А на місці народу?

— Я робив би те, що народ робить. Тільки зачекав би трохи.

— Кого?

— Ватажка. Я зачекав би такого, який усіх інших ватажків здолав би, був би найсправедливіший та більше за інших пообіцяв.

— А потім? Пішли б ви за тим ватажком?

— Народ піде. За таким народ завжди йде.