Розділ «Дата Туташхіа роман»

Я теж прислухався.

З-за муру й справді чути було глухий гомін.

Спритно, як ящірка, Дата Туташхіа здерся на високий мур з гладенького каміння, а було йому тоді вже сорок. Задерши голову, я стежив за ним, милуючись і заздрячи. Сидячи верхи на мурі, він досить довго роздивлявся, що там, унизу, і нарешті, перехилившись і подавши руку, витяг наверх і мене.

За муром у двориках збилося чоловік сто. Вони стояли невеликими купками, перемовляючись і, очевидно, про щось сперечаючись. З вулиці Черкезішвілі підходили все нові люди. Багато з них тримали під пахвою згорнуті транспаранти. Дехто поприставляв їх до муру.

Ми повсідалися на горожі. Унизу, трохи ліворуч від нас, купка людей оточила світлочубого молодика років тридцяти. Він витяг годинника, невдоволено похитав головою й попросив людей підійти ближче.

Вони підходили. Коли кругом стояла вже досить щільна юрба, світлочубий сказав тихим голосом, що на Головінському проспекті у військовому соборі засіли чорносотенці, в основному з «Союзу Михаїла Архангела». Рівно о дванадцятій годині вони збираються почати маніфестацію. Попереду піде духівництво. Поліція й монархісти сподіваються, що маніфестація продемонструє вірність населення Тифліса і всього Кавказу царському режимові.

— Якщо вони так дуже люблять царя та його сатрапів,— закричав хтось,— нехай і освідчуються їм у коханні, хто їм заважає? А нас нехай не чіпають, от і порядок, що може бути краще?

— Не мели дурниць! Помовч краще! — гримнули на нього звідусіль.

— Це не дурниці, це провокація. Нас..хочуть одірвати від російського пролетаріату! Це гасло розкольників!

— Увага, товариші, продовжую!..— закричав, світлочубий.— Представники робітничого класу Тифліса і всіх революційно настроєних верств Навтлуги, Ортачала, Дідубе, Мтацмінди повинні зібратися в Олександрівському саду.

— А нас пропустять?

— Жди! Зараз фаетона подадуть. Фаетоном поїдеш.

— Прорвемося й пройдемо.

— Їм і Олександрівський сад оточити неважко.

— То й нехай оточують!..

— Увага, товариші, часу лишилося мало,— світлочубий оратор ледве втихомирив юрбу.— Єдиною лавою ми виступимо з Олександрівського саду й продемонструємо самодержавству, що кінець його близький! При підтримці поліції та війська чорносотенці, звичайно, спробують розігнати нас. У відповідь ми повинні показати царизмові й тим убивцям, задурманеним релігією й горілкою, що революційний робітничий клас, селянство і всі пригноблені народи Російської імперії тісно згуртовані й перемогти їх неможливо! Товариші, революція твердо знає, чого хоче й до чого йде. Ми повинні виставити гасла, що виражають вимоги трудящих...

— Треба на ті гасла подивитися! Давай гасла! — закричав хтось.

— Навіщо дивитися на гасла?

— Треба, дорогий, треба! Є таке гасло, що прямо на шибеницю приведе...

Що тут почалося!.. Страх пропав, обережність зникла, про козаків і поліцію ніхто вже й не думав. Позбивавшись знов у купки, всі галасували, сперечалися, перебивали один одного, завзято жестикулюючи, і мало не сікалися один до одного з кулаками. Світлочубий оратор і ще кілька його приятелів кинулись заспокоювати людей і намагалися навести порядок, та все було марно, поки якийсь літній добродій, вклинившись у несподівану паузу, не загорлав: