Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Цікаво, який гедзь їх укусив? — спитала я, коли тупіт копит зовсім стих.

— Невже пастку поставили?.. Нехай Туташхіа думає, що вони поїхали, а в них засада залишена... Але що Куруа потрібно було тут?

— А той Куруа який пан начальник?

— Ніякий. Звичайний гуртівник... Тільки за табуном сам не ходить — людей наймає. Він з сусіднього села, з Тквірі.

— Щось таке приніс він на хвості, йому повірили й зняли облогу!..

— Повірили, чужому не повірять. Виходить, свій. Правду казав Коша Толораіа, їхня людина Куруа!..

— А хто такий Коша Толораіа?

— Товариш мій. Він запевняє, що Куруа підсипав отрути Таташу Чанбі й виказав його Кіліа вже мертвим. Повірити в це не можна було. І тому, що Куруа доводиться Чанбам небожем, і тому, що торік Куруа разом зі старшим сином тонув у річці, а Таташ витяг їх обох. Таташ Чанба був абрагом — незвичайну силу мав чоловік.

— Боже, боже... Що ж це таке...

— Коли Таташ пішов у абраги, він оддав Куруа свій гурт на чотириста голів. Якщо Коша Толораіа правду каже, значить, бідолаха Куруа позаздрився на чуже добро...

— Бідолаха?

— Раз людина жадібна, значить, вона нещаслива, пані Тінатін!

— Цей «нещасний» свого кревного родича й рятівника на той світ спровадив, і, якщо чуття мене не зраджує, вся оця облога й веремія — діло його рук.

— Що його рук, то ви правду кажете, але чому він прибіг і зміг примусити їх зняти облогу?..

На подвір’я вийшла моя хазяйка і, витягнувши води з колодязя, заходилася гасити вогнища. Я ненавиділа вдову, в моїй душі співали фанфари перемоги.

Але чому мені було відчувати себе переможницею?!

Я припала до Датиних вуст, горнулася до його грудей. До нестями цілувала й голубила. Тієї теплої ніжної насолоди я й зараз не можу забути. З тих пір минуло сорок вісім років — уже не соромно згадувати про те. Я не хочу забирати в могилу найсолодшого переживання свого життя, а все, про що я вам оце розповіла, хіба можна було комусь розказати!..

Дата Туташхіа взяв мене за плечі й повернув обличчям до вікна. Вдова стояла під вікном, дивлячись прямо на нас. У темряві було видно, яким вогнем палахкотіли її очі. Якби не Дата, я впала б — ноги враз відмовили мені. Я повернулася спиною до вікна й знову припала до нього — страшно було дивитися в ті очі-блискавиці...

— Пішла! — мовив Дата трохи згодом.

Така тілесна жага більше ніколи не охоплювала мене. Тільки Дата змусив мене пережити це. Я довго не могла одірватися від його грудей, хоч знала — він не зі мною. Нарешті я оволоділа собою й опустилася на постіль. Образи на нього в мене не було.